Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс!
— Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть — найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армiї. Це — найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою.
Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.
– Є! У нас є! Всi сонцеїсти!
Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простягає руку:
— Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац!
— Палац охороняє свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу!
— Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батареї.
— Захопити їхню батарею!
— Та як же її захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку.
— Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу?
Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi знає про неї. Але як їх знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи?
Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдлаєте чоло, наставляє його на iндуса й спокiйно гиркає:
— Я знаю ходи. Всi. Можу провести.
На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.
Iндус дуже повiльно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице.
— Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя..
— Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Маєте досить вiрних людей?
— Я хочу думати, що маю.
– Їдьмо!
Мертенс рiшуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блiдо посмiхається.
— Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподiваюсь iще побачитись.
Принцеса Елiза сильно, мiцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi?
— Стягати всi, якi є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацiї, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу.
— Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi?
— Жовто-зеленi. Вогнi Сонячної машини!
— Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо
— Панове! Не робити в мiстi зайвої тривоги Не викликати настороженостi противника.
— Але треба попередити iншi салони!
— Швидше, швидше!
Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi.
— Всi невiйськовi — попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!
Елiза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу — Труду, що, нарештi, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати
— Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо?
— Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас є авто?
– Є.
— Вiддайте iншим i їдьте з нами! Швидше!
В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн — то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзується тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя
Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!
А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi її тiла. I її плече м'яко й сильно вiдповiдає. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей.
Аж ось нарештi летить миле Страховище. Прожогом вилiтає на авто, обнiмає за шию Елiзу, бурно цiлує в лице, чоло, волосся.
— Елiзо?! Це ж… Це ж… Значить, це Рудi?! Рудi?!
Елiза пiдводить до неї вгору вогкi великi смiхотливi очi.
— Та ви не Елiза! Я дивилась i не могла пiзнати. Рудi, в мене голова крутиться!
Рудi ж теж мовчить, i його очi теж чудно й вогко блищать пiд свiтлом лiхтарiв.
Авто злегка шарпається, i Труда падає на сидiння.
— Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?
— Просто, просто!
Труда не може сама сидiти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Рудi — так їй видно принаймнi хоч профiль Елiзи. Але не встигає вмоститись, як iзнову схоплюється й хапає Елiзу за руку.
— Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!
На тротуарi помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто
— Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!
Але, пiдiйшовши вже до самого авто, Макс iзнову зупиняється — поруч iз Рудi при стернi сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Елiза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посмiхається. I Рудi мовчить I Труда трiумфуюче стоїть i жде. Невже?!
Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечi й тягне до авто:
— Швидше, швидше, нема часу.
В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволiло цiлує. Авто знову шарпається, здiймає вiтер i летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустрiч.
Макс ошелешено напiвлежить i дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься вiд гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, вiд яких ошелешенiсть iще дужче налягає на тiло Цiлий вулкан подiй за кiлька годин.
— А тепер ми мусимо попередити всi салони, всiх вiйськових, яких зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн — герой! Максе, а Елiза?! Я нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумiєш?!
Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад i надушує довгим поцiлунком — вiн розумiє.
Труда вигинається, вiдштовхується руками, крутить головою й нарештi затихає I як затихає, Макс випускає її й вiдкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елiзи.
— Максе, ви збожеволiли?!
— Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б?
— Максе, але що буде? Що буде?
— Чорт його знає!
— Ти думаєш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi, ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад!
Елiза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.
— Назад! Ми проїхали.
Авто завертає назад, шарпається i знову летить. Елiза ж знову напiвпримружує очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно просуваються мiж її тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер мчатися всю нiч — i хай буде, що буде.
— Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо!
— Ах, налiво? Зараз, зараз!
Пальцi сполохано зсуваються з руки, i стає видно порожню вулицю, самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв.
— Стоп! Тут!
Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi.
Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука нiжно притискує їх разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю нiч — i хай буде, що буде.
