На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Катіль здивовано дивився на нього.
— А що? Змінився? — задоволений справленим враженням, чоловік зареготав. — Ну, давайте знайомитись. Чарлі Кноуп, актор.
— Актор? — вражено пробурмотів Катіль, невпевнено потискуючи дружелюбно простягнуту руку. — А як же…
— Що? — засміявся Чарлі, вказуючи на недбало кинуту сутану. — Це лише маленький камуфляж, не більше. Інакше не спекаєшся поклонників, особливо поклонниць. Ну, а до церковної особи придивляються менше, крім того, є змога закрити частину обличчя, не викликаючи підозри. Тепер моє маскування — до дідька, — сказав Чарлі, сідаючи навпроти Револьса. — Але тоді, певно, ні до чого й ваше? — Кноуп доторкнувся до біблії, що лежала на колінах Катіля.
— Це не маскування, — твердо відказав Револьс.
— Пробачте, — після невеликої паузи сказав Кноуп, — якщо я образив ваші почуття. Але в наш час так рідко можна зустріти віруючу людину…
— Нічого, я не образився.
— Ну, коли так, то ви повинні розпити зі мною пляшечку. І не думайте відмовлятися, — додав Кноуп, помітивши протестуючий жест Катіля. — Сподіваюсь, бог не заперечуватиме: це чудове вино з Іспанії.
Незабаром Катіль і Чарлі вже були найліпшими друзями.
— Ні, ти мені все ж поясни, — наполягав Чарлі, — як ти, інженер, освічена людина, можеш вірувати в бога! Це ж безглуздя. Ну, я ще розумію — вірувати для інших. Чого-чого, а святенництва в нашому суспільстві хоч відбавляй. Але ти… Ти ж віруєш насправді?
— Ти надто примітивно дивишся на речі, — сказав Катіль, допиваючи вино, — все надміру спрощуєш. Бачиш, люди часто вживають поняття, не вкладаючи в них ніякого змісту, або потворно викривлюють цей зміст. Ось ти кажеш — бог… А що таке бог? Звичайно, я не уявляю собі якусь всемогутню і всюдисущу істоту, котра все бачить, все знає і все може. Хіба мало наївних байок вмерло разом з стародавніми легендами? Це були дитячі роки людства.
— Але ж людство ген коли вийшло з дитячого віку, — вставив Кноуп.
— Саме так. І ти хочеш, певно, сказати, що космічні кораблі, які борознять простір, досі не зустрічали бога?
— Так. Ти вгадав.
— Це улюблений аргумент таких, як ти. А тим часом ідеться зовсім про іншого бога. Про того, який, можливо, — наперекір усім твердженням матеріалістів, — створює матерію з нічого. Який може змусити час текти в зворотному напрямку. Який дав електрону свободу волі, тобто дозволив йому ухилитися від законів електродинаміки.
— Хоч я і актор, — сказав Чарлі, — проте трохи цікавлюсь і фізикою, та хто нею тепер не цікавиться? І те, що ти мені ось тут наговорив, — це, пробач, просто мракобісся. І вже давно спростовано наукою.
— Ще раз кажу, що я вірую в того бога, котрий непізнаний до кінця, котрий розлитий в усьому навколишньому. Власне кажучи, бог — це природа, це кібернетика, це загалом все, що оточує нас. Але ж абсолютно все, навіть найдрібніші явища, взаємно зв’язане. І ці зв’язки надзвичайно складні. Чи знаєш ти, що, вдихаючи, ми, можливо, захоплюємо кілька молекул повітря, які видихнув у передсмертному зітханні Юлій Цезар? Втім, пробач, здається, я надто розфілософствувався. Хочеться трохи забутися. Ось що, Чарлі. Можу я тобі довірити одну таємницю?
— Будь-яку таємницю, — заявив Кноуп, нахиляючись, щоб дістати з саквояжа другу пляшку; обличчя актора налилося кров’ю, очі збуджено блищали.
— Зажди, — Катіль одвів повну склянку, — потім вип’ємо. Мова йтиме про вбивство Гуго Парчеллінга.
— Про вбивство Гуго? — мало не випустив склянку актор. — А хіба він… мертвий? Я чув перед посадкою останні вісті…
— Він ще живий, але гадаю, що протягне недовго…
— Що це значить? Це твоя робота, старий?! — на обличчі Чарлі відбилася ціла гама почуттів, серед яких переважав страх.
— Я тобі все розповім, — прошепотів Катіль, нахиляючись до Чарлі. — Так, це я вбив Парчеллінга. Причому вбив його без допомоги рук, одним лише розумовим зусиллям. Ти знаєш, звичайно, що коли людина думає, в її мозку виникає біострум?
— Читав.
— Ось цим біострумом я і вбив його.
— Хіба в тебе є якийсь підсилювач?
— Ніякого підсилювача, я вбив його звичайним розумовим напруженням.
— Ах, ось воно що, — розчаровано протяг Чарлі.
— Гуго Парчеллінг гірко образив мене. Немислима безсердечність! Він не хотів відстрочити плату навіть на один день! Автомобіль забрали. А мені довелось їхати лікуватися: нерви зовсім здали. Безсоння, головний біль. Прилітаю в Байамі. І цей мерзотник Парчеллінг, виявляється, там. Я зупинився у другорядному готелі. Всю ніч не міг очей заплющити: все ввижалось, як бог карає Парчеллінга, як він страчує його. Видіння були надзвичайно яскраві!
“Божевільний, — майнула в Чарлі думка. — І звичайно зовсім не причетний до того, що трапилося з Парчеллінгом”.
— Ну, добре… Видіння… А як вони могли подіяти на Парчеллінга? — обережно поцікавився актор.
— Дуже просто, — пояснив Револьс, облизуючи пересохлі губи. — Видіння, як я вже сказав, викликають біострум, а біострум індукує в навколишньому просторі електромагнітне поле, яке поширюється з швидкістю світла. І це поле здатне при певних обставинах впливати на того індивідума, про якого зосереджено думаєш. Може впливати, я знаю. Може! — вигукнув Катіль.
— Що ж ти тепер робитимеш? — спитав Кноуп, з жалістю дивлячись на Револьса.
— Ховатимусь. Шпигам мене не знайти. — Неспокійний погляд Револьса впав на сутану актора, яка лежала на лавці. — Дай мені її, Чарлі, — попросив він. — Я вірю, що в цих шатах бог врятує мене.
— Що ж, бери. І ось тобі про всяк випадок моя адреса. Коли доведеться скрутно, знай, що в тебе є надійний друг.
“Хай потиняється трохи, пограє сам з собою в піджмурки, — вирішив Кноуп. — Загалом він міркує розумно, це в нього просто нервова перевтома”.
Поїзд підійшов до станції.
Потиснувши Чарлі руку, Револьс підхопив свій чемодан, вискочив на перон і загубився в юрбі.
Кабінет Джона Триллінга не вражав величчю. Обстановка його мала звичайний, навіть буденний вигляд, коли не говорити про кібернетичного секретаря, що займав добру третину кабінету. Секретар міг дати господареві будь-яку довідку, будь-яку інформацію. Подейкували, що секретар перейняв і характер хазяїна — вередливий, запальний. Та цього ніхто не міг підтвердити, бо з секретарем мав справу лише Джон Триллінг.
— Отож, шановний, ви вважаєте, що ниточку знайдено? — мовив Триллінг, припалюючи цигарку.
— Так точно, сер, — виструнчившись, відповів шеф байамської поліції.
— Майте на увазі: сьогодні увечері я доповідатиму президентові про цю загадкову справу, — сказав Триллінг. — Ми всі зацікавлені в тому, щоб якомога швидше розплутати клубок. Уявляєте, що вийде, коли біля кожного з нас почнуть вибухати подібні кулі?
Шеф поліції у відповідь тільки блимнув білястими рідкими віями.
— Так чому ви вважаєте, що ниточку знайдено? — знову поцікавився Триллінг. — Можете сісти.
— Дякую, сер.
Шеф сів на краєчок стільця. Він догадався, що Триллінг увімкнув свій “детектор брехні”, і показання детектора тепер звиваються на голубому екрані, нахиленому гак, щоб його міг бачити тільки Триллінг. І хоч шеф поліції скептично ставився до подібних штук, все ж було неприємно.
— Наша лабораторія провела новий аналіз записки шантажиста… Ми дослідили особистий архів Гуго Парчеллінга і проаналізували почерки всіх його кореспондентів.
— Хто ж писав записку?
— Інженер Катіль Револьс.
— Хто він?
— Ось його особова картка.
Шеф поліції подав Триллінгу цупкий аркуш паперу, списаний з обох боків. Триллінг уважно прочитав написане. На його обличчі з’явилася задоволена посмішка.
— Виходить, поліція недаремно їсть хліб?
— Стараємось, сер, — скромно відповів шеф.
— Сподіваюсь, він уже арештований, цей Револьс?
— На жаль, сер… Дані з Інформаторію щойно одержано…
— Так чого ж ви спите?! — закричав Триллінг. — Ідіть, підніміть на ноги весь апарат, а щоб Револьса спіймали!
