Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
І ось матеріали у мене на столі. Папір пожовклий, на деяких документах чорнило (тоді писали чорнилом) вилиняло. Але хтось старанно відновив текст: тут же підшиті фотознімки документів в інфрачервоному світлі. Папір покритий прозорою пластмасою; на дотик аркуші здаються дуже цупкими, гладенькими.
За вікном — море. Глухо накочується прибій, хвилі шурхотять, наче хтось перегортає сторінки…
Експедиція до Зорі Барнарда для тих часів була заходом сміливим, навіть одчайдушним. Від Землі до Зорі Барнарда світло йде шість років. Половину шляху ракеті належало пролетіти з прискоренням, другу половину — із сповільненням, і хоч при цьому досягалися субсвітлові швидкості, політ туди й назад повинен був тривати близько чотирнадцяти років. Для тих, хто летів у ракеті, час сповільнювався: чотирнадцять років перетворювалися на сорок місяців. Строк цей сам по собі невеликий, але небезпека полягала в тому, що майже весь час — тридцять вісім місяців із сорока — двигун ракети повинен був працювати на форсованому режимі. Запас ядерного палива брався в обріз. Затримка в дорозі означала б загибель експедиції.
Тепер здається невиправданим риском вирушати в космос, не маючи резервних запасів пального, але тоді не можна було інакше. Корабель не міг узяти більше від того, що інженерам вдавалося розмістити в його паливних відсіках.
Я чит^ю протокол засідання комісії, яка відбирала екіпаж. Висуваються кандидатури капітанів, і комісія говорить: “Ні”. Ні — тому що політ дуже важкий, тому що колосальна витримка повинна поєднуватися з майже безрозсудною сміливістю. І раптом усі кажуть: “Так”.
Я перегортаю сторінку. Тут починається особова справа капітана Олексія Зарубіна.
Ще три сторінки, і я починаю розуміти, чому Олексій Зарубін одностайно був призначений командиром “Полюса”. В цій людині якимось чином уживалися “лід і полум’я”, спокійна мудрість дослідника і шалений темперамент бійця. Мабуть, тому його посилали в найрискованіші польоти. Він умів виходити з найбезнадій-ніших, здавалося б, становищ.
Комісія вибрала капітана. Капітан, за традицією, сам підбирав едіпаж. Власне, Зарубін не підбирав. Він просто запросив п’ятьох астронавтів, які вже літали з ним. На запитання: “Чи готові ви до важкого й рискованого польоту?” — всі вони відповіли: “З тобою — готові”.
В матеріалах є фотографії екіпажу “Полюса”. Знімки одноколірні, необ’ємні. Капітанові йшов тоді двадцять сьомий рік. На фотографії він здається старшим: повне, трохи припухле вилицювате обличчя, стиснуті губи, великий, з горбинкою ніс, кучеряве, мабуть, дуже м’яке волосся і дивні очі. Вони спокійні, навіть ліниві, але десь у куточках причаїлася пустотлива, безшабашна іскорка…
Решта космонавтів ще молодші. Подружжя інженерів, у папці їхнє спільне фото, вони завжди літали разом. Штурман — у нього замислений погляд музиканта. Дівчина-лікар. Мабуть, такий серйозний вигляд був і в мене на першому знімку, коли я вступала в Зоряний флот. Астрофізик — упертий погляд, обличчя в плямах від опіків, разом з капітаном він бував на Діоні, супутнику Сатурна.
Дванадцятий пункт льотних книжок. Я перегортаю сторінки і впевнююся: так, знімки сказали правду. Штурман — композитор і музикант. Серйозна дівчина захоплюється серйозною справою — мікробіологією. Астрофізик наполегливо вивчає мови, він уже досконало володіє п’ятьма, на черзі латинь і старогрецька. Інженери, подружжя, захоплюються шахами, причому новими шахами, з двома білими і двома чорними ферзями й дошкою на вісімдесят одну клітинку…
Заповнений дванадцятий пункт і в льотній книжці капітана, У командира дивне захоплення, незвичайне, унікальне. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати щось подібне. Капітан з дитинства захоплюється живописом— це зрозуміло: його мати була художницею. Але капітан майже не малює, ні, його цікавить інше. Він мріє відкрити давно загублені секрети середньовічних митців — сполуки олійних фарб, суміші їх, способи малювання. Він провадить хімічні дослідження, як — завжди, з наполегливістю вченого й темпераментом художника.
Шість осіб — шість різних характерів, різних долей. Але тон задає капітан. Його люблять, йому вірять, його наслідують. І тому всі уміють бути незворушно спокійними й нестримно азартними.
Старт.
“Полюс” прямує до Зорі Барнарда. Працює ядерний реактор, з дюз вилітає невидимий потік іонів. Ракета мчить з прискоренням, весь час відчувається перевантаження. Перший час важко ходити, важко працювати. Лікар суворо стежить за встановленим режимом. Астронавти звикають до умов польоту. Зібрано оранжерею, поставлено радіотелескоп. Починається нормальне життя. Дуже мало часу забирає контроль за роботою реактора, приладів, механізмів. Чотири години щодня — обов’язкові заняття по спеціальності. Решту часу кожен використовує як хоче. Штурман склав пісеньку — її наспівує весь екіпаж. Шахісти годинами просиджують над дошкою. Астрофізик читає в оригіналі Плутарха…
В бортовому журналі короткі записи: “Політ триває. Реактор і механізми працюють бездоганно. Самопочуття відмінне”, і раптом майже крик: “Ракета вийшла за межі телеприйому. Вчора дивилися останню передачу з Землі. Як тяжко розлучатися з Батьківщиною!”
Знову линуть дні. Запис у журналі: “Удосконалили прийомну антену оптичного зв’язку. Сподіваємось, що сигнали з Землі пощастить ловити ще днів сім-вісім”. Вони раділи, наче діти, коли зв’язок працював ще дванадцять днів…
Набираючи швидкість, ракета мчала до Зорі Барнарда. Минали місяці. Ядерний реактор працював з винятковою точністю. Паливо витрачалося суворо за розрахунком — і ні міліграма більше.
Катастрофа сталася раптово.
Якось — це було на восьмому місяці польоту — змінився режим роботи реактора. Побічна реакція викликала різке збільшення витрати пального. В бортовому журналі з’явився коротенький запис: “Не знаємо причин побічної реакції”. Так, у ті часи ще не знали, що мізерні домішки в ядерному пальному інколи можуть змінити хід реакції…
За вікном шумить море. Вітер посилився, хвилі вже не шурхотять — вони злісно пирхають, наскакуючи на берег. Здалеку доноситься сміх. Я не можу, не повинна відхилятися від теми. Я майже бачу цих людей у ракеті. Знаю їх — і можу уявити, як це було. Може, я помиляюсь у деталях — яке це має значення? А втім, ні, навіть у деталях я не помиляюсь. Я впевнена, що де було так.
У реторті — над пальником — кипіла, шумувала коричнева рідина. Червоні вогники відсвічували на склі. Інженер нечутно зайшов у каюту…
В реторті кипіла, пінилася коричнева рідина. Бура пара по змійовику надходила в конденсатор. Капітан уважно розглядав пробірку з темно-червоним порошком. Відчинилися двері. Полум’я пальника затремтіло, заскакало. Капітан обернувся. У дверях стояв інженер.
Інженер хвилювався. Він умів володіти собою, але голос його зраджував. Голос був чужим, неприродно твердим. Інженер намагався говорити спокійно — і не міг.
— Сідай, Миколо, — капітан присунув йому крісло. — Я зробив ці розрахунки вчора й дістав такий же результат… Та ти сідай…
— Що ж тепер?
— Тепер? — Капітан поглянув на годинника. — До вечері п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, ми встигнемо поговорити. Попередь, будь ласка, всіх.
— Добре, — машинально відповів інженер. — Я скажу. Так, я скажу.
Він не розумів, чому капітан зволікає. Кожну мить швидкість “Полюса” зростала, рішення треба було приймати негайно.
— Поглянь, — сказав капітан, передаючи йому пробірку. — Тебе це, мабуть, зацікавить. Там ртутна кіновар. Страшенно приваблива фарба. Але вона темніє на світлі. Я докопався — тут уся справа в ступені дисперсності…
Він довго пояснював інженерові, як йому вдалося здобути стійку на світлі ртутну кіновар. Інженер нетерпляче струшував пробірку. Над столом висів вмонтований у стіну годинник, і інженер не міг не дивитися на нього: півхвилини — швидкість збільшилася на два кілометри на секунду, ще хвилина — ще чотири кілометри на секунду…
— Так я піду, — сказав він нарешті. — Треба попередити всіх.
