Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Носань, що говорив із Стоунсом, зіскочив з помосту, підійшов до невеличкої колоди, вмостився на неї і неспішно підняв руку.
До стовпа підбіг монах із смолоскипом і сунув його під галуззя. Хмиз засичав, рудий дим, пробиваючись крізь гілля, здійнявся вгору. Стоунс рвонувся. Мотуз увіп’явся в тіло, і Том, кашляючи від їдучого диму, мало не знепритомнів.
“Усе… От і вибрав собі теплий куточок, — з іронією подумав. — Спалять ці недолюдки мене ні за цапову душу… І не треба мені вже ні грошей, ні мнемокопій, нічого…”
Вогнище нарешті спалахнуло, кинуло велетенський омах полум’я на Стоунса і обсмалило йому брови. Том закричав від нестерпного болю. І раптом йому пригадався В’ень. Напевне, тільки він міг врятувати його, і Стоунс, зібравши останні сили, ледве розтуляючи потріскані губи, прошепотів:
— Допоможи, В’єню!
— Він диявол, диявол! — прокричав хтось із натовпу. — Сатана вселився в нього!
“Це вони мене так іменують…” — ще подумав Том і знепритомнів. Отямившись, він побачив, що лежить горілиць на м’якій, густій траві.
Поруч хтось порався. Пересилюючи біль в усьому тілі, Стоунс повернув голову на звуки і побачив молодого ставного чоловіка, що варив у прозорій посудині якусь зеленкувату рідину.
— Ти вже прокинувся, хлопче? От і добре! — проказав незнайомець, ні на мить не перестаючи помішу, вати вариво. Від нього йшли запахи тільки-но скошеної трави і полуниць. — Змастимо опіки, і за кілька хвилин ти будеш на ногах.
— Дякую за допомогу, — сказав схвильований Том, коли незнайомий, а то був В’єнь, запропонував Стоунсу свої послуги й надалі. — Як тобі вдалося так швидко дістатися мені на поміч?
— Нещодавно наші вчені сконструювали новий пристрій, завдяки якому ми можемо на деякий час вийти з паралельного виміру часу. Зрозуміло, це тільки на перший погляд здається все просто. Насправді ж… Я настроєний на біоструми твого мозку. Розумієш, ти мій своєрідний двійник. Я вже пережив те, що маєш пережити ти. Я не маю права втручатись у твоє життя і давати якісь поради, бо живу, як і ти, лише у вимірах свого часу, який зсунутий на кілька десятків років уперед.
Я багато передумав, Стоунс, після нашої зустрічі. Мені дуже хотілося знову побачитись з тобою, допомогти тобі розібратись у простій істині: не можна наживатись на чужій геніальності, навіть якщо її носії вже давно не живуть. Я відчув, що ти можеш зрозуміти це, тож і вирішив переступити заборонений рубіж, коли тебе мало не спалили на вогнищі.
Зробивши свою справу, я мав одразу ж повернутись додому, та мені довелося залишитися і вирвати тебе з лап смерті.
В’єнь вилив на траву залишки рідини, якою ще недавно змащував Стоунсу місця опіків, витер посудину і поклав у рюкзак.
— А ти, Стоунс, ніколи не задумувався, нащо тобі оті мнемокопії видатних осіб? Ти ж не історик! Для істориків їх привезуть ваші розвідники минулого.
— Мені вони так треба, як позаторішній сніг, — сказав Стоунс, махнувши рукою.
— Тим більше дивно…
— Розумієш, В’єнь, є люди, які мені добре платять за мнемокопії. Мені замовляють наприклад, щоб я привіз мнемокопії фараона Тутанхамона чи кого іншого, і я виконую їхнє доручення.
— А знаєш, нащо вони їм?
— Ніколи не цікавився цим, В’єнь, — стенувши плечима, мовив Стоунс і, аби перевести розмову на інше, проказав: — Тиша тут! Ось те заповітне місце, той куточок землі, де я лишився б і до смерті своєї. І не треба мені ні мільйонів, ні розкішної вілли над морем… Не треба нічого.
— Постривай із куточком землі. А от долею куплених у тебе мнемокопій я б, на твоєму місці, поцікавився.
— Якось не думав про це… — почав Стоунс, знову вмощуючись на м’якій траві.
— Річ у тім, — провадив далі В’єнь, — що привезені тобою мнемокопії використовуються злочинно.
— Я-ак? — Стоунс аж подався вперед.
— Дуже просто. Часто-густо задля розваги багаті нероби безцеремонно втручаються в життя людей минулого, до певної міри порушуючи тим самим хід історії: прискорюючи або уповільнюючи його…
— І як я раніше не додумався до цього, — стукнувши кулаком по траві, промовив Стоунс. — Недарма ж вони платили такі скажені гроші за мнемокопії. Розважались своєрідними живими іграшками… — Стоунс похитав головою, глибоко зітхнув. Поліз у кишеню напівобгорілої куртки по сигарету, та, роздумавши курити, зітхнув.
— Тепер, В’єнь, я знаю, що робити. — Знищу плівки з мнемокопіями, які залишились у мене, і напишу книгу про мої подорожі в минуле. Водночас прагнутиму, щоб ніхто не міг більше гратися з минулим. Я не заспокоюсь, поки на Землі лишиться хоч один любитель мнемокопій, І ти, В’єню, гадаю, допоможеш мені в цьому. Дарма що ми живемо в різних вимірах і різних світах…
— Ні, не допоможу, Стоунс, — похитав головою В’єнь. — Одне лиш знаю — ти на правильному шляху.
Сказавши це, В’єнь підійшов до своєї машини часу і за мить зник.
За вікнами була темрява. Том сидів, втупившись в одну точку, за столом, на якому лежали бобіни із записами індивідів.
“І треба ж було мені бовкнути В’єню про те, що знищу плівки! — картав себе Том. — Згодом за них я отримав би шалені гроші. Але ж ніде правди діти, В’єнь мав слушність. Що ж мені робити? Гаразд, я позбавлюся своїх плівок, однак не я один їх з минулого привозив. — Стоунс зітхнув, згріб бобіни докупи. — Хіба я з ними справлюся? Один, Томе, у полі не воїн. А що коли хтось приєднається до мене і теж зрозуміє, що робить лихо? А там, дивись, і ще, і ще… Досить тільки захотіти…
Стоунс підвівся, підійшов до вікна, прочинив. У кімнату пахнуло духмяною вранішньою прохолодою. Дощ скінчився, і на мокрому чорному тлі асфальту блищали поодинокі озерця світла від вуличних ліхтарів.
ВИПРОБУВАННЯ
1. Залишилось дві хвилини, і прийде Рос. Я нарешті перепочину годину-другу. Після таких перипетій лише сон допоможе набратися сил. Від випитої кави і кількох порцій горіхів кола в мене дуже болить серце. Пережити таке!
Повірте на слові — я щасливчик, незважаючи на те, Що зараз у мене, мов у лихоманці, дрижать руки й ніби ватяними зробилися ноги.
Цей нелюдський крик Теда, мого колеги по службі, Ця жахлива сцена коштували мені пасма сивого волосся.
Зрозуміло, Теда вже немає. Він зник несподівано. Я бачив, як Тед розчинився у чомусь-схожому на рідкий молочний кисіль, не весь одразу, а поступово. Спочатку сірий смугастий костюм мого колеги перетворився в цю одноманітну масу, потім ноги, тулуб, руки… І ще я бачив його перекошене від болю красиве обличчя. Тед кликав на допомогу, але що я міг удіяти? Хвилясті привиди відрізали мене від нього.
Рос, мій напарник, запізнюється вже на добрих три хвилини. Ну й дам же йому чортів, коли прийде на чергування. До нових віників пам’ятатиме… Хвилясті привиди знову припхалися. Як і раніше, примушували підписати контракт. Та я не дурень. Полоснув по них напалмом. Відійшли, не на такого напали…
Берта, дружина Роса, зателефонувала, що чоловік на чергування не прийде — він, мовляв, четвертий день уже пиячить.
Все, бідна, вибачалася в трубку. А що вибачатись? Не вона ж нализалась, а він… Я знав, що переживала Берта і за Роса, та й за мене, що чергував зараз на станції — бо хто-хто, а вона, дружина старшого оператора поля Периметра, знає, який нелегкий наш хліб.
Роса б уже давно розрахували, та оператор він першокласний. Відчуває хвилястих недолюдків швидше від усіх нас. Можливо, це його й тримає…
— Вибач, Нік, за нього, дурня. Чи зможеш ти ще зміну почергувати? — спитала Берта під кінець нашої розмови, і я почув у трубку її схлипування.
Я відповів їй, щоб не хвилювалася. Шефу, ясна річ, не дзвонитиму — друзів я не продаю. Не міг же я їй сказати, що ще чотири години просидіти в кріслі головного оператора поля Периметра — рівнозначно смерті! Замучать хвилясті недолюдки.
