Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.
Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:
“Пізнати і зробити щасливішим”.
Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:
“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ
Науково-фантастичне оповідання
— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.
Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:
— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.
Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:
— Ви прийдете сьогодні на вечір?
Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.
— Я не зможу бути на вечорі.
— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.
Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.
Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:
— Зараз викличуть вас.
Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…
На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.
Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.
Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:
— А де ж твій новий працівник?
— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.
Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.
Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.
Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…
Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.
— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.
— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.
— Куди? — здивувався я.
— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.
Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.
— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.
Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:
— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику… Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.
Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:
— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.
Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:
— Він не людина, а сигом.
Ліда заперечила:
— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…
Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”
Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…
Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…
“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.
Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся:
— Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста.
Він запитав:
— А хто такий Мефістофель?
— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати.
— А іншим людям його знати обов’язково? Навіщо?
— Культурним людям — так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей…
— Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали “кожен великий письменник”. Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад… “Я из лесу вышел, был сильный мороз…”
— Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лермонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек…
— Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам’ятаю їхні прізвища.
— Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя.
— Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович.
Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників.
На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку.
Прийшов він у понеділок і, задоволено всміхаючись, сказав:
— Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи… як Робінзон на безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло.
До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Верна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і “Маленький принц” Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Бєляєва і багатьох інших.
