Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.
— Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…
— Я ж вам сказала, що я — поганка.
— Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.
Труда непорозумiло ширить очi.
— З якою жiнкою?!
— Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?
— Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!
Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.
— Улаштовано, ваше свiтлосте?
— О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.
Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.
О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.
Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!
У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи — один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн — не iдол.
«Тiнi Минулого!», «Одною ногою на землi обiцянiй». Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiякої органiзацiї…
— Органiзацiя в нас є! Сьогоднiшнє свято!
— От якраз сьогоднiшнє свято найбiльш показало брак органiзацiї духу. Отже, без органiзацiї, без дисциплiни, без армiї, без зброї, замкненим у страшному крузi.збройне боротися — явний абсурд.
— Так що ж? Так що ж? Скоритися?
— Прошу тихо, панове!
— Ну, не скоритися. А от що…
Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опiр», саботаж.
А там, поза Берлiном, чорно-жовтi «визвольники» вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади зброї, розставляють варти.
I вiд завтрашнього дня «Тiнi Минулого» батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяної, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однiєї руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто знає, що вiн будує в цю хвилину — може, i новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна смiливо мовчати.
Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.
Труда сiдає на своє мiсце й починає перешiптуватися з Максом. А милий, смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй «тихий опiр». Який тепер тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама приїхала, слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi до чого було те запитання, цiлковиту рацiю має чудесна Труда. Значить?..
— Пане голово!.. Пане голово!
Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.
— Ви скiнчили, пане професоре?
Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна…
Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiбає волосся на потилицю.
— Панове! Увага!
I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою, ущухає.
Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушує всерединi посмiшку: тш, iдол має говорити. I тут же холодок — iдол повинен промовити так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!). А головне — повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльної Спiлки, принаймнi видатнiшi члени її, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить i збовтує налетiла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою.
Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце небезпечно. Та й нема нi рацiї, нi часу: питання повинне бути вирiшене за пiвгодини й вирiшення оголошене населенню.
Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грiзне. Але виходу з нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у тунелi. Жах i одчай — порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз — це двi руки iдола, якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi. Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все є тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а треба тiльки роз'яснення.
Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Зброї немає, органiзацiї, дисциплiни, армiї, пiдготовлення — нiчого цього немає, все правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озброєнiсть, необхiднiсть самоврятування в противника є. Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промiнням.
Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбiльшої вразливостi.
— У нас, панове, є iнша зброя, у нас є найдужча за всi газовi й промiннi артилерiї гармата — Сонячна машина, набита приязною веселiстю духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселiстю, мої панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок, глуму, потайної зловтiхи, зяхваної злостi. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само, як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхнiми солдатами — смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогiв, що ми їх жалiємо, любимо, що ми — веселi, радiснi, щасливi. Хто ж дає нам цю любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати її Солдати Союзу Схiдних Держав — не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi, а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашої планети. I скiльки не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй європейськiй. Мої панове! У нас є тiльки одна зброя. Коли ми здатнi цю зброю пiднести, ми поборемо! Коли нашi ноги доросли до входу в землю обiцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж нi, коли не доросли, так краще загинути в любовi й веселостi, нiж у чаду ненавистi й жаху! Це один вихiд i єдиний рiшенець.
