Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович (читать книги без .TXT) 📗
Піджак знімав довго і важко, зате він одразу пішов униз, наче хтось потягнув його у безодню. Краватка — навпаки, довго не тонула й чіплялась до руки, наче не бажала розлучатися із своїм господарем.
Тепер плисти стало легше, але думки, як докучливі мухи, не полишали його. “Така дурна смерть — потонути при повній свідомості!.. Потонути, не виконавши завдання… Це неможливо. Його врятують. Тут ходять пароплави, бо це ж стовпова океанська дорога. Його помітять. Треба триматися з усіх сил, триматися до ранку”.
Відчуття холоду поступово зникало, дещо заспокоювались і “ковалі” у скронях. Черненко заощаджував сили, лежав на поверхні води — маленька цяточка в океанському просторі. Але мужня, сповнена надії і віри на порятунок…
В океані сонце сходить якось особливо — не так, як над сушею. Величезне, трохи сплюснуте світило піднімається просто з води, і тоді океан ніби кипить на виднокрузі.
“Перш ніж напасти на людину, акула робить спіральні кола, поступово зменшуючи кільця”. Це було перше, що спало йому на думку, коли він побачив неподалік півметрове лезо акулячого плавця. І раптом знову згадалось: “Якомога активніше борсайтесь у воді, бийте руками по поверхні, гукайте, кричіть. Тільки цим можна злякати акулу. Єдиний засіб захисту від неї — напад”. Звідки це? Ага, з “Пам’ятки для тих, хто зазнав морської катастрофи”. Але для галасу і борсання сил не було.
Величезна акула поволі, ніби знічев’я завершувала перше коло. “А може, вона мене не помітить?” — зринула надія і поступово розвіялась. Друге коло було вже менше. Тепер стало очевидно, що ненажерливий хижак почув здобич і, описуючи спіралі, поступово наближається до жертви. Тільки зараз Черненко відчув жах. Раптом удалині він помітив ще кілька плавців. До нього наближалась ціла зграя морських хижаків. А перша нападниця була вже зовсім близько. Здавалося, простягни руку й можна торкнутись її жорсткої, мабуть, як шліфувальний папір, шкіри. І все-таки вона була дуже красива: голуба спина, сріблясто-біле черево, трохи сплюснуте зверху сигароподібне тіло й сильний, гострий, як лезо, хвостовий плавець. Ось акула почала перевертатись догори черевом. “Все!.. Це кінець… Твій кінець, Сергію… Зараз вона кинеться… Зараз!..”
Зненацька Черненко помітив, що під ним, унизу, майнули якісь тіні й попереду, там, де була акула, запінилась-завирувала вода. Він подумав, що то між собою схопилося кілька акул, котрі не бажали ділити здобич. Але чому у нападаючих зовсім інші лоби? Чому в них нема серпоподібного спинного плавця? Ага, он воно що. Це не акули! Це дельфіни, яких колись він бачив у Чорному морі.
Тим часом бій між акулою і дельфінами розгорявся. Гострий акулячий плавець то зникав під водою, то знову з’являвся. Раптом її тіло застигло на мить, потім хитнулося, вигнулось над поверхнею величезною дугою й зникло у воді. Втрачаючи свідомість, Черненко відчув, як щось еластично-пружне торкнулося його плечей, рук, і він поплив, підхоплений якоюсь невидимою силою…
Свідомість повернулася несподівано, й перше, що він побачив перед собою, це було сонце, яке стояло майже в зеніті. А потім він помітив поряд себе дельфінів. їх було небагато. Може, десять, дванадцять, та вони оточували його з усіх боків, ніби охороняючи, — спокійні, зосереджені, з трохи хитруватими усмішками. Один з них підтримував його над поверхнею води. “Чому вони усміхаються? — думав Черненко. — І куди пливуть?” Потім ці думки змінили інші: “Скільки минуло часу? Година? Дві?..”
Черненко відчув біль у рані на голові. Він спробував ворухнути рукою й торкнувся лисніючої шкіри тварини. Дельфін пірнув, і Черненко закашлявся від води, але одразу ж відчув під рукою плавник іншого дельфіна і його дуже тіло.
“Що це? Гра тварин, які знайшли в морі незвичний предмет? Ні. Схоже на те, що дельфіни хочуть мені допомогти”. Він спробував повернути голову, щоб краще роздивитися довкола, і тієї миті небо, сонце й океан з дельфінами хитнулись і разом із Черненком попливли в якусь чорну безвість…
Сонце сідало за обрій, коли він відчув під собою землю. Він лежав на твердому, прохолодному піску. Що це? Міраж? Галюцинація?.. Промені сонця золотили верхівку високої скелі, що одиноко здіймалася над поверхнею океану. Навколо стояла мертва тиша. її не порушував навіть сумний плескіт океанських хвиль.
Черненко відчув страшний холод. Його лихоманило. Але підвестися не було сил, та що там підвестися — ворухнутися навіть не міг. Хотілося пити. Хоча б краплиночку води на пересохлі від страшної спраги вуста!
Несподівано величезна стара чайка, важко змахнувши крилами, опустилася на пісок, обійшла навколо нерухомого тіла й, плигнувши на голову, почала ворушити клювом мокре, злипле волосся.
Черненко розплющив очі. Чайка злякано скрикнула й підхопилась.
Неподалік він помітив невеличкі, вкриті дрібним листям кущики й, перемагаючи біль, поволі поповз до них. Такої рослини він раніше не бачив, але то була все ж таки рослина, отже, мала вологу, здатну хоча б трохи вгамувати спрагу. Він зірвав кілька листочків і почав жувати. Листя було без смаку й дуже жорстке, сухе, ніби його щойно вийняли з гербарію.
Біля нього прошмигнула ящірка. Зупинилася віддаля й дивиться з цікавістю: мабуть, ще ніколи не бачила людини. “Ящірок можна їсти”, — майнула думка чи фраза із “Пам’ятки”, або з якоїсь давно прочитаної книжки.
Черненко поворухнувся, і ящірка зникла за камінцем. Він поповз далі, ближче до камінця, але тваринка сховалася за інший і, наче дразнячись, виглядала звідти.
Черненко зрозумів, що в такий спосіб йому ніколи не спіймати жартівниці й спробував підняти камінець, аби жбурнути в ящірку. І раптом відчув під рукою вологу…
“Вода!..”
Справді, під камінцем була невеличка калюжа води, й Черненко припав до неї спраглими, гарячими губами.
Вода була прохолодна і неймовірно смачна. Вона здавалась йому солодшою і життєдайнішою за нектар. То була не просто вода, то було саме життя…
— Але в чому тут причина?.. — раптом почулося як уві сні.
— Що? — Черненко здригнувся від несподіванки.
Поряд стояв Олег.
— Причина? — перепитав Черненко. — Гадаю, в одному: не вміємо ми ще ставити природі запитання. Ось у чому.
— Це так. Але одну закономірність, на мою думку, встановлено: ускладнюється дослід і дельфіни ніби перестають розуміти один одного.
— Не поспішайте із закономірностями. Власне незнання найлегше приписати іншому. — Черненко енергійно закрокував туди й сюди, відчуваючи в собі несподіваний приплив сил і бажання працювати. Парадокс: невдача стимулювала його, надихала на нові пошуки.
— Є одна цікава гіпотеза, — говорив Черненко. — Характер. Чи той екземпляр ми обрали для провідної ролі в експерименті?
— Ви хочете сказати, чи не егоїст Корсар? Чи не індивідуаліст він за своєю природою? — запитав Олег.
— Так, — підтвердив Черненко.
— А якщо це й справді так, то за час перебування в басейні ці риси Корсарового характеру ще більше загострились, — вів далі Олег. — Дельфін звик до нас, до нашого піклування, може, навіть по-своєму примирився з неволею і не хоче мати поряд суперника, конкурента. Хтозна, як він там “мислить” щодо цього.
— Взагалі, це можливо, — міркував уголос Черненко. — Як у людей. Мені добре, затишно, а до інших — байдуже. Типовий портрет обивателя.
— Але це лише гіпотеза, — сказав Олег.
— І її треба обов’язково перевірити, — підсумував Черненко.
Вони працювали з Олегом близько п’яти років і що далі, то більше подобались один одному.
Олег з’явився в четвертій лабораторії, можна сказати, зовсім випадково. У відділі Центру, куди він одержав призначення після інституту, вакансії не було. Йому запропонували працювати або звичайним лаборантом, або шукати місця самостійно. Хтось підказав: у четвертій лабораторії потрібен молодший науковий працівник, і це вирішило Олегову долю.
Черненко відразу відчув, що Олег приїхав сюди, на берег південного моря, щоб працювати, а не відсиджувати обов’язкові для випускника вузу три роки. І ще одне: Олегові попередники мали, як кажуть психологи, чітку установку на дисертацію і дивилися на досліди з дельфінами під цим кутом зору. А оскільки з тих дослідів дисертації не клеїлись, шукачі легких шляхів у науку без особливого жалю прощались із мешканцями басейну і невдовзі зникали.
