Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Мене, мабуть, пошлють на цей завод. Поки що я в лабораторії, бо тут виготовляють пластини для перших мезонаторів-верстатів. Та поступово мені доводиться все більше й більше відходити від справ сімнадцятої лабораторії, їжджу в Нове селище, наглядаю за будівництвом, консультую конструкторів по мезонаторах. Іван Гаврилович зиркає на мене з-під окулярів похмуро, несхвально. Вчора він не стримався:
— Даремно ви це затіяли, Миколо Миколайовичу, — перебиратися на завод. Еге ж! Ви знайшли вже своє покликання: ви експериментатор, а не технолог. Чи варт шукати чогось іншого?
— Так, але ж я не за своїм бажанням — треба! І якщо не нам братися за це діло, то кому ж?..
Так пояснюю я Івану Гавриловичу. А собі? А собі ось що: по-перше, звичайно, я там потрібніший. По-друге, здається, найближчим часом у сімнадцятій лабораторії нічого цікавого не буде. По-третє, чи не досить мені працювати підручним у Голуба? Треба спробувати й самому…
30 листопада. Із завтрашнього дня я вже не співробітник сімнадцятої, а головний технолог нейтридного заводу. Мезонаторний цех уже готовий, будемо складати перший мезонатор з нейтриду.
Знову настає зима. Вогко й нехолодно. Мокрими пластівцями падає сніг, пішоходи дуже швидко стають схожі на снігових баб…
Сьогодні прощався з лабораторією. Звичайно, я частенько у них буватиму — без Голуба не обійтися. Сердюк також розуміється в нейтриді й мезонаторах не гірше за мене. Але сьогодні я пішов від них як співробітник, як свій хлопець, — “Колька Самойлов” — для Сердюка, “дядю, дістаньте горобчика” — для Оксани… Пішов, як товариш по роботі.
Було сумно і трохи незручно. Як ведеться, всі намагалися жартувати. Сердюк сказав:
— Вшануймо його пам’ять мовчанням.
І (ну його к бісу!) — всі насправді замовкли. Неначе я вже помер! Мені спало на думку: мабуть, коли б ці півтора року не були такими важкими, коли б не були вони сповнені гарячою мрією про нейтрид, боротьбою за нього, невдачами, розчаруваннями й радістю відкриття, — піти було б значно простіше й легше.
— А все ж, недарма кажуть, Іване Гавриловичу, що лихо не без добра? — сказав я, щоб одвести розмову від надмірної уваги до моєї особи. — Коли б не ці “чорні зорі”, мабуть, і нейтридний завод не з’явився б так швидко, правда ж?
Голуб помовчав, потім сказав:
— Воно, звичайно, так… Тільки в цьому добрі багато й лиха, Колю, розумієте? Уявіть собі: дві групи людей через одну й ту ж скелю пробивають два тунелі, потай одна від одної, побоюючись, щоб одна не почула стукоту кирок іншої… Так і тут. Адже коли вони, американці, працювали над одержанням нуль-речовини, то й у них, певно, були наші невдачі, наші розчарування, помилки. Може, і в них був період такої ж зневіри, коли вони виявили, що мінус-мезони відштовхуються електронними оболонками атомів… Безглуздя, нісенітниця якась! Ви тільки подумайте, у який складний час ми живемо! Тепер, коли кожне нове відкриття потребує гігантських зусиль, величезного напруження думки багатьох дослідників, нам доводиться роз’єднуватися, замість того, щоб єднатися в роботі! А відкриття стають дедалі серйознішими, дедалі складнішими й незрозумілішими. Кожне з них стосується не тільки вчених, але й усього людства… Страшно навіть подумати, до чого все це може привести!..
Так, він має рацію. Затратити стільки нейтриду на ці безглузді снаряди — і навіщо? Щоб залякати нас? Яка дурниця! Після того, що я бачив у тундрі, я зрозумів, що в нас, на випадок чого, кожен інженер стане офіцером, кожен професор — генералом. Ні, нас не залякаєш!
А скільки мезонаторів чи реакторів для електростанцій можна було б зробити з цих викинутих на вітер дев’ятисот тонн нейтриду! А втім, я вже починаю міркувати як технолог.
Що ж, може, не така вже й погана ця складність нашого часу. Як і складність у науці, вона кінець кінцем приводить до нового… Не ми запустили ці “супутники”. І якщо вже нейтрид винайдено, ми використаємо його розумніше, ніж американці.
Отже, завтра на завод! Нові справи, нові люди…”
Частина друга
БІЛА ТІНЬ
Наступні події такі різноманітні і охоплюють так багато дійових осіб, що ми не можемо розповісти про них тільки за допомогою щоденника Миколи Самойлова. До того ж, розповідь Самойлова, як, мабуть, це вже встиг помітити читач, далеко не повна, епізодична, характеристики людей упереджені й досить-таки поверхові. Воно й зрозуміло: адже він, інженер, глибоко вникав у наукові проблеми, вони хвилювали його значно більше, ніж вчинки знайомих. Та й ніколи йому було скрупульозно розбиратися у їхніх переживаннях.
Читач, можливо, нарікатиме, що і в другій частині події будуть змальовані уривками й не зовсім гладко. Тут і записи в лабораторних журналах, і газетні повідомлення, розповіді очевидців і протоколи одного невдалого розслідування, спостереження астрономів і нові сторінки з щоденника Самойлова. Автор не хоче приховувати від читачів, що йому багато що довелося домислювати, неодноразовими зусиллями уяви доповнювати відомості, щоб тісніше зв’язати події.
Багатьом це може не сподобатися. Ну, мовляв, якщо вже й сам автор визнає, що він дещо вигадав, значить, діло кепське. Але це не так. Навіть наукові теорії створюються з небагатьох уривчастих фактів, які досить-таки неповно розкривають явища природи і часом просто викликають непорозуміння. Славетна теорія нашого часу — теорія відносності — виникла всього з двох експериментальних фактів: сталості швидкості світла в порожнечі й сталості прискорення земного тяжіння.
Вчений силою уяви знаходить логічний зв’язок між явищами природи. І від літератора, який намагається відтворити набагато складніші явища життя, не можна вимагати більшого.
ПРОЕКТ КОСМІЧНОЇ ОБОРОНИ
Лопаті гвинта гелікоптера злилися в сріблясте про зоре коло. Крізь нього було видно тремтливий золота вий диск сонця, нечіткі обриси хмар. Внизу переміщувалася пласка, з півторамильної висоти, земля, акуратно нарізана прямокутниками жовтих ланів кукурудзи, зеленими квадратами виноградників і чайних плантацій. Вдалині височіли схожі на геологічний макет сизо-брунатні гори — Кордільєри.
Там, унизу, панувала липнева спека, а тут, під хмарами, було досить прохолодно Вебстер щулився у своєму полотняному костюмі й заздрісно позирав на генерала Х’юза; той був у щільному вовняному комбінезоні з сірої шерсті і не відчував холоду.
Гелікоптер летів на захід, до гір. Ось унизу з’явилася широка голуба стрічка ріки Колорадо в біло-жовтих піщаних берегах. На південь від ріки стояли десятки присадкуватих довжелезних корпусів із сірого бетону з вузькими, схожими на бійниці, вікнами. Далі було видно триповерхові житлові будинки. Сюди, до цього містечка, з трьох боків тяглися сірі стрічки шосе, прямували через ріку щогли високовольтної лінії. По іграшкових, подібних до грибів, будках охорони можна було бачити весь багатомильний периметр оточеної зони.
— Нью-Хенфорд, — мовив Вебстер, схилившись до вікна.
— Що? — генерал не розчув через гудіння, яке сповнювало кабіну.
— Нью-Хенфорд! — вже голосніше кинув Вебстер.
— Ага! — генерал також глянув у вікно, перегнувшись через Вебстерове сидіння. Він надів окуляри і вдоволено засопів. — Гм… точнісінько, як старий Хенфорд, де виробляли плутоній.
— Будемо знижуватись?
— Ні. Спочатку до “телескопа”, — і генерал знову розлігся в кріслі.
Вони були самі в комфортабельній кабіні гелікоптера: доктор Герман Джордж Вебстер, керівник дослідного центра в Нью-Хенфорді, і генерал Рендольф Х’юз, який інспектував військові бази на заході країни.
Вебстер насторожено позирав на нове начальство: яким буде цей? За вісімнадцять років з часу Манхеттенського проекту він бачив немало таких напіввійськових, напівділяг-генералів, які завойовували не міста, а міцне становище в ділових і політичних колах і славилися не воєнними подвигами, а військовими хвастощами. З ними було важко працювати; найвищою істиною вони вважали власні висловлювання, а на всі тонкощі наукових дослідів дивились, як на вигадки “отих фізиків”.
