Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Очі Рудольфа неначе розширились і тепер сталево поблискували.
— Ми працюємо у вас десять років, — почав він.
— …працюєте зі мною… — виправив професор.
— Добре. Ми працюємо з вами десять років. Ми звикли вважати вас патріотом інституту…
— Зараз уже не вважаєте? — карі очі затлілись цікавістю, крізь яку пробивались іскринки іронії.
Арсен нерішуче м’яв у руках журнал.
— Ось, — почав він раптом гортати сторінки. — Ось. Датчани вже провели такі експерименти над поновленням власної пам’яті людини. Двома-трьома роками вони мають намір приступити до поновлення спадкової пам’яті. Датчани, шефе, а не ми — міжнародний інститут біоніки.
— Дайте-но, — простягнув руку професор. Він поринув у читання. Лице з різкими, неначе тесаними, рисами було ніби сонним. “Кажуть, цей молдаванин знає до двадцяти мов, — міркував Рудольф. — Цікаво, яка ємкість пам’яті такої людини? Либонь, максимальна — 1013 біт…” Він подумав іще, що шеф із Арсеном чимось схожі, антропологічно схожі, обоє мають широкочолі голови, і в темних очах обох, мабуть, більше ліричного, ніж раціонального.
Нарешті професор випростався в кріслі, поклав руки на поруччя. Стаття, напевне, справила на нього враження, бо обличчя вже не холодило байдужістю.
— Ви знаєте, де я був останніми днями? На симпозіумі. Я не міг іще вам розповісти… Відомий вам Макс Брайт зараз проводить своє дозвілля у лікарні. Експериментував з власною пам’яттю. Щось, кажуть, не врахував під час експерименту.
Макс Брайт. Рудольф зустрічався з ним кілька разів. Приємний чоловік. У свої двадцять сім він уже був відомий усьому науковому світові.
— Шкода Брайта, — сказав Арсен. — У якому він стані?
— Кажуть, збожеволів.
— Ну що ж, це ще одна з тих офір… — почав було Рудольф.
— …яких вимагає наука? — продовжив шеф. — До біса тоді науку, коли вона така кровожерна.
— Але ж у датчан експеримент удався, — Арсен до професора. — Чому у нас мусить бути гіршим?
— Датчанам удався, американцям-ні. П’ятдесят відсотків ризику. Чи не забагато?
— Ніякого ризику, — сказав Рудольф. — Все передбачено. Ми маємо більші можливості, ніж американці й датчани. І ті, й ті користувалися примітивною технікою.
Професор Кіпер усміхнувся. Він теж був таким… Коли вже щось забандюриться, то хай там що, — свого доможеться. Колеги з академії недолюблювали його. Недолюблювали, проте керувати відділом біоніки в міжнародний інститут послали саме його, тридцятип’ятирічного професора Кіпера. А може, того й спровадили, що недолюблювали?
Рудольфові спало на думку, що посмішка у професора перчена. Недарма Кіпер у перекладі з молдавської — перець. Шеф усе ще посміхався, ніби забув закрити рота, в якому біліли міцні, трохи рідкуваті зуби.
— Гаразд, хлопці… Йдіть, готуйте свої експерименти. Але не забувайте про випадок з Брайтом. До речі, — професорів голос наздогнав їх коло дверей, — хто з вас буде першим?
— Жеребок покаже, — обернувся Арсен.
Низький коридор заливало мертвотним світлом неонових ламп. Він нагадував затоплений тунель.
— Як ти гадаєш, від чого збожеволів Брайт? — запитав Арсен у Рудольфа.
Той мовчки йшов, щось обмірковуючи, здавалося, не чує.
— Либонь, не розрахував частоти сигналів — імпульсів, і замість того, щоб дати розкладатися білкові, сталося навпаки — синтез білка і РНК. Тобто надшвидке запам’ятовування всіх дрібниць. Коли так, Брайт довго не проживе, — промовив Арсен.
Вони зайшли в кабіну ліфта.
— Скільки років було Брайтові, коли він потрапив до тієї горезвісної каральної експедиції у В’єтнамі? — запитав Рудольф.
— Вісімнадцять-дев’ятнадцять… Ти гадаєш, що?..
— Хтозна… — Рудольф натис кнопку. Ліфт поволі почав долати поверхи.
Після сніданку намагалися говорити й думати про щось інше, але почуття й уява кожного були напружені, як перед вироком. Навіть легке клацання, яке вряди-годи долинало з автоматичного реєстратора біострумів, викликало здригання. Тут усе зроблено їхніми руками: від блоків-схем, що мигтять індикаторами, до звичайного гвинтового крісла, схожого на те, що в стоматологічних лікарнях. Десять років… Вони в своєму пошуку пішли далі американців і датчан: відкрили код спадкової пам’яті.
Рудольф дивився у вікно. Вулиці не бачив — вона далеко внизу. Неба теж не бачив — воно далеко вгорі. Навпроти одноманітні вікна сусідніх кам’яниць.
Арсенові ніби байдуже. Жодних ознак хвилювань, тільки на скроні — там, де вживлятиметься електрод, забився під шкірою живчик. Ось він узяв недопалок сигари, який тлів на краю попільнички-раковини, поволі затягнувся…
Вони першими знайшли ключ до лабіринту спадкової пам’яті. А сьогодні зайдуть у нього, аби скласти карту того лабіринту й віддати її людям. Людина, користуючись їхньою схемою, сходитиме до глибочезного архіву своєї пам’яті, як у підземні сховища картинних галерей — чим глибше, тим цікавіше.
І все ж Арсен хвилювався. Смаглява шкіра неначе пожовкла, стала схожою на старий пергамент.
“Цікаво, хто ж із нас першим подав думку про спадковість пам’яті?” — намагався пригадати Рудольф. Та це не просто. Протягом десяти років вони були одним цілим. Двома півкулями одного мозку. Чи запам’ятаєш, яка ідея кому належала? А ідея таки добра. Без неї не розшифрувати коду пам’яті. Вони б досі крутилися навколо ДНК — цього носія інформації спадковості. Син схожий на батька. Нічого дивного. Батьківська клітина вже містила в собі наказ, як розвиватися дитині. Але клітина, крім елементарного наказу про розвиток, містила ще закодовану в молекулах РНК частину батькової, дідової, прадідової пам’яті. Пам’ять передається у спадок. Треба лише знайти і потормошити архіви пам’яті, щоб вони почали розкручуватись безконечною стрічкою споминів. Пам’ять… Чи не той це суддя, який нещадно виставить перед людиною всі її вчинки, вчинки батька, діда, прадіда? Діти не відповідають за вчинки батьків — такий закон суспільства. Чи визнає цей закон людська пам’ять?
Рудольф утупився в одне із вікон, ніби в ньому мусила з’явитися відповідь. Здалося навіть, що в сірій віконниці проступають якісь літери: “Чи слід боятись минулого? Минуле — мрець. Хіба здатен мрець вплинути на твоє життя? Ні, шкоди слід чекати лише від майбутнього”. Чому ж тоді так неспокійно на душі? Так моторошно? Либонь, не чисте твоє сумління? Рудольф наморщив лоба, щось пригадуючи… Школа, далі школа-інтернат для обдарованих дітей, потім інститут біоніки, нарешті — дослідницький сектор інституту, де й познайомився з Арсеном. Він ретельно перебрав кожен місяць свого життя. Ні, його не мусить гризти сумління. Він був чесним до своїх друзів І до рідних. Але ж чому гризе неспокій?
— Слухай, цей Макс Брайт… Він довго пробув у каральній експедиції? — запитав Рудольф.
— Ти теж думаєш про Брайта? — Арсен загасив сигару об край попільнички. — Десь із рік… Пам’ятаєш симпозіум у Києві? Ми з Брайтом провели там кілька днів. Я був його гідом. Макс багато розповідав про себе… Я знаю, що він у ресторанах замовляв собі по два омлети і зовсім не вживав пива, знаю, що йому подобаються чорняві дівчата. Макс обминав мовчанкою тільки одну тему — коли розмова заходила про його службу у в’єтнамських джунглях. Він тоді ставав замкнутим, як на допиті.
Рудольф зиркнув на годинника. За десять хвилин прийде хірург.
Арсен пересів у гвинтове крісло, заплющив очі. Думав, що їхній винахід допоможе людині користуватися не тільки власним досвідом, а й досвідом цілих поколінь. Мабуть, людина стане набагато розумнішою. Вона зможе реалізувати ті думки, які роїлися у головах її пращурів. Адже за сучасного наукового прогресу це буде простіше. Та чи одного лише позитивного слід чекати від їхнього винаходу?..
…Хірург так удало вживив подразники, що не знадобилося навіть робити пов’язки. Два тоненьких дротики-подразники тягнуться від скронь до круглого блока над головою. Арсен розплющив повіки. Перед ним сірі Рудольфові очі, насторожені й уважні. Спокійний Рудольфів голос:
— Тобі зараз добре?
