»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.
Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.
У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.
— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.
— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.
Рубченко засміявся.
— Е-хе-хе.
Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.
— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…
— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.
— Ти про що це?
— Та так…
— Про що, питаю?!
— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.
— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?
— Мовчить.
Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:
— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…
— Ну-ну?
— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…
— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.
Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.
— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…
— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.
— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.
— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…
— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!
Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.
Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.
— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.
— Ти бачив це?
— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.
— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?
— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?
— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…
— Ну-ну?
— Забув. Склероз клятий.
— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.
— Не посміють вони кинути, адже на своїх!
— Можуть і посміти.
Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!
— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.
— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…
— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.
— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.
Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:
— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!
— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!
— Викликаю.
— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.
Кисельов відповів:
— Штук тридцять. Поки що вистачає.
— Я бачу, ви часу не гаяли справді.
Вони замовкли. Мабуть, Квадрат сто три дивився у вікно — голос Сура промовив:
— Який сильний вітер. Пилюга.
— Не гаяли… — підтвердив Кисельов. — Айн момент! Квадрате, а ти ж був у “малому посереднику”!
— Атож. Ти мене й випустив.
— Ти ж не в курсі щодо дітей. Сюрпризик. На цій планеті дитинчата…
В цю мить Рубченко кашлянув, і Стьопка не розчув останнього слова. Квадрат сто три прохрипів:
— Що-о-о?
А Кут визвірився:
— Те, що я кажу! І нема чого перепитувати! До шістнадцяти років приблизно — зараз уточнюють.
Степан знову стиснув зубами кулак. Говорять: “дитинчата” і щось страшне “уточнюють”, і Федя-гітарист кричить на Сура, а той своїм звичним, сумним голосом каже:
— Яка несподіванка! До шістнадцяти років — третина всього населення. Третина, хто б міг подумати! А до сигналу наведення ще сім годин, ой як недобре… Треба ретельно охороняти навідника.
Кисельов промовчав, і, певно, підбадьорений цим, Рубченко підтримав Сура:
— Клята робота! Знаєш, скільки Десантників на телескопі? Не беремо свого навідника…
— Мов-чати! — гримнув Кисельов. — Згадай про розпилювач, П’ятикутнику двісті! Ану марш у місто і дій за розкладом… Знайдеш хлопчину — знешкодь його. Гайда! Ескадра чекає на орбіті, а тут кожен П’ятикутник розпатякує…
Щур знову заворушився під вішалкою. Рипнули двері зброярні, — важко ступаючи, пройшов Рубченко. Бинтів у нього на голові не було.
Майже відразу за ним вийшли Сур і Кисельов. Та спершу вони поговорили про те, що сигнал буде послано о двадцятій плюс-мінус п’ять хвилин, а до цього треба триматися, хоч лусни. Йдучи коридором, Сур запитав:
— Отже, вищі розряди зосереджені на телескопі?
— Поки що весь штаб у роз’їздах.
Вони зачинили двері тиру знадвору.
У коридорі стало зовсім темно. Акуратний завідуючий тиром не забув вимкнути світло. Степан, щоб утішитися, пробурмотів: “Ви — з носом, а я — із зброєю…” Пробрався в зброярню і вже простяг руку до сейфа…
Дідько б його взяв! Адже ключі валялися на протилежному боці будинку в колодязі перед замурованим вікном стрілецької зали! Він схопився бігти по ключі. Спинився. Вони попередили всіх своїх через “слимаки”. Скільки їх, невідомо. Будь-хто може схопити за комір. Навіть Валерці тепер не можна довіряти — зустрінеться йому один із цих типів, і все. Валерка, Валерка… Щось там у них іще з дітьми… Перевіряють… Степан присів до столу, щоб подумати. На підлозі зброярні валялися бинти, вата впереміш із бетонним шлаком із стіни. Сур зачинив вхідні двері. Отже, вертатися не збирається. То можна відсидітися тут, аж поки все скінчиться.
Є хліб, цукор, коробка яєць. Вода у крані. Вночі вибереться, дістане ключі — і він озброєний, як у фортеці. Почнуть ломитися — стрілятиме крізь двері. Є газова плита і вермішель. І книжки.
