Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич (читаем книги TXT) 📗
— Що, не клеїться? — гукнув з крана Миколка.
— Склеїлось! Спасибі он тому чаклуну, — сказав я, показуючи услід дідугану.
— Ага, тобі вже чаклуни допомагають! — кепкував зверху Миколка. — От і пускай тебе після цього за кордон.
Я ніби побачив перед собою усміхнене обличчя Миколки і перевернувся на бік. Невже починаються галюцинації? Кепсько…
Приємна прохолода освіжила мені обличчя, шию. Тоненький струмочок води побіг з щоки за комір, і це зразу ж повернуло мене до свідомості. Я через силу розплющив счі і прямо перед собою побачив обличчя араба, того самого, що спостерігав, як я вовтузився з гайкою.
Спробував ворухнутися й не зміг. Руки й ноги не слухалися, а в грудях — немов би розпечений кавалок.
— Як ти тут опинився?
Кістлявими холодними пальцями старий почав шукати мій пульс. Я вперше почув його голос. Спершу він промовив цю фразу англійською мовою, та одразу ж повторив її по-російськи.
Швидко густішали сутінки. Я лежав на спині, дивився 8 безодню неба, на якій прорізалися перші зірки.
— Квітка… — сказав я.
— Квітка? Яка квітка?
Я розповів про свою пристрасть, про блукання в пусте-1 лі. Він уважно слухав мене. В темряві його постать вимальовувалась, як кам’яна статуя.
Потім заговорив він. Слова і рухи його були скупі, стримані.
— Ти шофер?.. Навіщо тобі квітка?
Ставало все темніше, десь поряд прошаруділа ящірка, вдалині зареготала гієна. Я спробував сісти, підвівся на лікоть і відчув, як запаморочилася голова.
— Не поспішай, — м’яко утримав мене старий. — Спокій поверне тобі сили… — Він помовчав. — Хочу зрозуміти душу твого народу. То навіщо тобі квітка пустелі?
В моїй голові час від часу котилися хвилі гарячого туману, і все ж я чітко розумів усі слова і — неймовірно! — вловлював навіть думки старого, вони немов би кристалізувалися в моєму мозку, як щось реальне. Хто він, цей загадковий чоловік?
Сухі губи араба злегка сіпнулися в усмішці.
— Мабуть, ти хотів би почути, хто я такий. Що ж, твоє бажання… Ти відпочивай, а я… я розповім…
Я заплющив очі і приготувався слухати, аж тут мене накрила гаряча хвиля, я мов би потонув у ній, а перед” мною попливли разючі картини.
По курній вулиці селища майже біжить людина. Тремтить нагріте повітря над кособокими халупами з очерету. На кілках висить білизна. Висить — не ворухнеться, жодного подиху вітерця, гнітюча тиша.
Людина рвучко обернулася, я одразу ж упізнав її: це мій рятівник, старий араб. Тільки ж не старий він. Це зовсім молода людина з емблемою закордонного коледжу на лацкані білої сорочки. Юнак ввійшов у хижку і знову вийшов. Тепер у нього на руках худеньке, майже прозоре тіло хлопчика. Хлопчик мертвий. Юнак повільно крокує вулицею і неодривно вдивляється у скляні очі хлопчика. Потім він підводить голову, і в його очах я бачу полум’я. “Хліб, — шепочуть його губи, — хліб, хліб, хліб…”. Він повторює це слово десятки разів, одне слово, по-арабському, але я чомусь розумію його, як розумію, що хлопчик помер від голоду.
Картина стуманіла, розпливлася, я відчув біль у голові, одначе він швидко минувся, і все прояснішало. Та побачив я вже інше.
За столом, заставленим колбами і пробірками в штативах, сидить той самий смуглявий юнак. В кутку постукує апарат, призначення якого мені невідоме. Я ясно бачу і чую, як з бюретки в скляну чашу капає прозорий розчин.
У відкритому вікні лабораторії виринає скуйовджена голова: “Гей, арабе, досить сушити мозок! Тобі не набридло? Ходімо краще наламаємо ребра бейзболістам з першого курсу”. Юнак мовчки нахиляється над столом і раптово його обличчя змінюється на моїх очах.
Якийсь зал чи, може, теж лабораторія, величезна, заставлена металічними балонами, трансформаторами. В пластмасових клітках важко дихають червоноокі кролі, за високою сіткою пронизливо кричать мавпи. На столах — яерегонні куби, шипить газовий пальник.
В центрі лабораторії сидить дідусь, той самий араб в халаті, навпроти нього в кріслі — стрижений під їжака військовий, коли судити по погонах — генерал. Він уважно оглядає обладнання, в очах помітний інтерес, а в словах зовсім інше.
— Ми цілком задоволені наслідками вашої праці… Правда, ви не до кінця розв’язали цю проблему, чи не так? ї потім, док, на біса ви морочите голову над отим харчем з газу? Припустимо, що у вас і вийде. Але ж ми не Африка, нам це не треба. Ми не збираємося сваритися з фермерами. Робіть не хліб, ви знаєте, що нас цікавить… У нас, звісно, знайдуться й інші матеріали, та коли вам кортить саме з повітря чи пак з газу… Що ж, це спокусливо, док.
Старий вчений довго мовчить, потім здригається, як наче побачив якусь примару. Голос його глухий.
— Генерале, вам доводилося тримати на руках виснажене, легеньке, як пір’я, тіло хлопчика? І це тіло — ваш брат, який вмер з голоду…
Генерал повільно підводиться.
— Шкода, дуже шкода… Але не спробуйте зникнути, док, ми вас занадто любимо. Ми з вами не можемо отак просто розлучитись!
Знову я відчув біль, і знову ж таки він миттю зник, як тільки перед очима з’явилась нова картина.
Я ніколи не бачив Олександрії, проте поклявся б, що це була вона. Мій дідуган, я впізнав його, хоч одягнений він незвичайно, мабуть замаскований, сходить з корабля. Висоха постать зникла в натовпі. Поважний чиновник, це араб, лагідно каже старому:
— Благородно, благородно, я вас розумію. Колись ми ще повернемося до цієї розмови. А зараз — ось вам записка… Зайдете в клініку, вам слід підлікуватись. Там є дуже гарний спеціаліст, рекомендую…
— Я не божевільний, я вчений! — гаряче доводить старий.
В його очах сум.
— Що ви, що ви? — квапиться чиновник. — Я такого не казав. Хіба можна…
І знову перед моїми очима мерехтять обличчя, обличчя.
— Дивіться, дивіться, он плентається божевільний! — показують на старого діти.
— Ага, сотвори чудо? — мимрить якийсь п’яничка.
— Він думає, що дужчий за Магомета. Нещасний грішник, — злісно шепоче навздогін мулла.
Якась жінка соває йому шматок коржа, але старий скорботно йде геть.
— Ось бачите? — галасує п’яничка. — Він не хоче земного хліба, він звик їсти повітря!..
Жінка довго дивиться вслід і жалісливо хитає головою.
— Ну, що він вам зробив лихого, люди?..
Я відчув поштовх, наче мене будили, і розплющив очі. Араб ласкаво взяв мене за руку.
— Тобі краще? От і гаразд… Не питай. Я сам скажу. Чому я тут? Тут, в пустелі, я знайшов фонтан природного газу. Він мені конче потрібен. Без вуглецевих ланцюжків нічого не синтезуєш… Я хімік. Моя мрія і моя мета — харчові продукти з газу. Як, скажімо, вже зараз виготовляють з нього панчохи, сумки, штучну шкіру…
Старий помовчав.
— Чому я тобі довірився? — несподівано сказав він. — Справді, чому? Всі думають, що я божевільний. Генерал Барлей постарався…
Араб замовк, і я подумав: він боїться, що я так само вважаю його за божевільного.
— А тепер тобі час іти. На Асуані, мабуть, вже сполошилися, я не хотів би…
— А як же ви? — схвильовано вигукнув я. — Може, я вам чимось допоможу…
— Йди, — суворо сказав він. — Мені ти нічим не допоможеш. Якщо моя мрія збудеться, ти ще почуєш про мене. Прямуй он на ту зірку. Там гребля — вона теж хліб. По дорозі до греблі знайдеш Сонячну квітку…
Аж коли постать араба розчинилася в пітьмі, я раптом згадав, що так і не спитав, яким дивовижним способом він розповів мені своє життя. Розповів? Хіба можна назвати це розповіддю? Адже я бачив… бачив! І чув не голос, а голоси… Цю загадку мій розум не міг збагнути.
Коли я прийшов додому, Миколка Потапов ще спав. Світало.
