Господар - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
— Друга свинка. Тільки велика.
— А на що хворіє велика свинка, ти не питався у Фокса?
— Вона здорова. А в маленької свинки не буде дітей, бо вона самець і не має пари.
Вони отак люб’язно розмовляли аж до самого дому, і Сава був переконаний, що мама його знову любить.
Сава все одно не зміг би прожити без зоопарку. Йому здавалося, що це уже назавжди. Навіть подорожувати не хотів, хоч на це була своя причина. Хлопець боявся нових людей. Все це зовсім не означало якогось там комплексу неповноцінності. Сава й не думав про таке ні в дитинстві, ні потім. Все життя його намагалися принизити і не могли викликати нічого, крім почуття самотності. Всі ми по-своєму самотні, правда ж? Тільки велика близькість іншої людини дає нам щастя, але рано чи пізно ми прагнемо повернути собі звичну самотність.
…Сава — це боротьба з самотністю, абсурдна і дитинно-зворушлива. Ми знаємо, що вона закінчиться поразкою.
Кожен прожитий день має певну цінність, але, коли вони всі ліпляться докупи, виникає розгубленість і безпомічність: одноманітні дні, не кращі й не гірші, сіються між байдужими пальцями часу. Господи, та ж усі люди відчувають одне й те ж, чому вони бояться в цьому признатись? Все було колись сказане, писати немає чого, говорити також. Тільки на те дав нам бог здатність забувати, щоб ми не придумували собі щось нове.
Цілий всесвіт мислить однаково, і за межі його не вирвешся. У нас ще не виникла проблема тікати з Ерідана. Тут таке чисте повітря і можна мити голову дощовою водою, не остерігаючись радіації й отруйних хімікатів. Космічні кораблі-гіганти демонтували і наробили з них купу потрібних речей: туристські ракети, хатки для собак, сковорідки, оправи для окулярів, водопровідні крани, рушниці для полювання на птахів і ласків…
Чому отой дідусь-художник малював квіти, які завжди були і будуть, а не намалював останнього у світі лева?
На його клітці висіла табличка з таким написом: «Останній у світі Лев». Його фотографії були у всіх шкільних підручниках: добродушний величезний звірисько з жовтувато-срібною гривою. В кіосках продавали набори кольорових листівок про життя лева Сильвестра: «Лев спить», «Лев умивається», «Лев сердиться», «Лев снідає».
Лева малювали й художники, тільки Сава про це пізніше довідався. Він знав лише одного художника, котрий малював квіти так, що здавалось, ніби в світі нема нічого, крім квітів, ніби вони єдині живі істоти на все бездонне провалля з галактиками, червоними й білими карликами, зоряною пилюкою і смертоносними випромінюваннями.
Людям малося б від того робитися спокійно й затишно, але вони проходили повз картини, тільки краєм ока позираючи на них. А Сава згадає ті квіти лише тоді, коли стане дорослим і навколо буде мертва пустеля з чорними гострими каменями, звернутими вістрям в небо.
Саву змушував іти додому тільки голод. Лев Сильвестр прогулювався по просторій клітці, нетерпляче порикуючи. Нарешті доглядач приносив червоне, з кров’ю, м’ясо. Сава відвертався. Не тому, що це видовище видавалося йому диким: все, що робив лев, було гарним. Сильвестр мав уже стерті зуби, і йому доводилось довго і важко пережовувати їжу. Напевно, він соромився того, бо відходив у глибину клітки, де міг сховатися від людських очей.
Сава зітхав і казав: «Я прийду потім». Не то до лева, не то до наглядача, який час від часу навідувався поглянути, чи хтось не дражнить Сильвестра.
В погожі, сонячні дні посипані піском стежки перетинали мурахи, лаштуючись у далекий похід, а може вертаючись з походу. Вони були такі маленькі, що швидко стомлювались. Сава часто коло них спинявся й іноді, уже прийшовши додому, зауважував, що приніс на сорочці або штанцях кілька мурашок. І вертався, щоб віднести їх назад, на те саме місце. Хлопчику дуже подобалося це робити. Вік відчував, що йде не сам, а з кимось. Це нагадувало таємну гру, бо треба було йти обережно і весь час пам’ятати, що несеш мурашок, а не кота, котрого досить пригорнути обома руками до грудей і гладити, щоб він поводився спокійно.
Лев Сильвестр помер вночі, коли біля нього не було нікого й наближалась осінь з холодними вітрами й дощем. В газетах писали, що він помер уві сні, а значить легко. Напевно, Сильвестрові приснився такий страшний сон, що його старе, слабке серце не витримало і розірвалось від розпачу.
Сава плакав біля порожньої клітки. Він теж мав колись померти, беззубим і сивим. Хтось його втішав, проте хлопчик ще більше зіщулювався, притискаючи до колін запухле від сліз личко, тим паче, що його намагалися заспокоїти безглуздими обіцянками. «Ось побачиш, з нього зроблять опудало, поставлять в музеї, і ти зможеш навіть його погладити. Він буде ще кращий, ніж живий…»
«Що за дивна дитина! — казала мама знов і знов паперовому чоловікові у перервах між обіймами на твердій канапі в його кабінеті. — Що за дивна дитина! Я не здатна виховати з нього справжнього мужчину. Тут конче потрібна чоловіча рука».
«Авжеж…» — відповідав паперовий чоловік і змушував себе заплющити очі. Він не збирався одружуватися з матір’ю Сави і взагалі з будь-якою іншою жінкою. Йому було уже сто шістдесят років, але він добре зберігся, хоч трохи й тхнув музейною пилюкою.
Жінка ображено вмовкала, потім вкладалася зручніше, і чоловікова шкіра всотувала вологість її тіла, залишаючись сухою.
…Лев Сильвестр стояв на помості, войовниче вишкіривши вставлені зуби і погрозливо блискаючи скляними очима. Гладити його не дозволялось навіть дітям. Все-таки це був останній справжній лев на цьому світі. Батьки могли купити дітям лише іграшкових левів, яких було тисячі й усіх звали Сильвестрами. Щоб Сава заспокоївся, мама купила йому теж такого лева, і він клав його коло себе, коли спав, проте до зоопарку не перестав ходити.
Дні його дитинства були погідні й спокійні. Сава подорожував у думках і снах.
VII.Самотність удвох
Через десять років Сава виріс вдвічі, набрався сили і, хоча й перестав ходити до зоопарку, ще не став дорослим. Він так і залишився дикуном, тобто не зміг прийняти стереотипу, без якого неможливо спокійно й безболісно проживати на цьому світі.
Лице й тіло він мав гарне, досконале, любив запливати далеко в море, не думаючи в цей час ні про що, навіть про смерть. Може, він відчував, що проживе дуже довго і помрб не самотнім. Ласки, залишені на Ерідані, потроху повиздихали від невідомих хвороб. Сава не мав з того втіхи, не почував особливих жалощів. Його вада, на думку марновірних людей, була спричинена чаклунськими витівками цих тварин, котрі, власне, й не вартували, щоб з ними панькалися, відправляючи на Селію.
Коріння було пущено доволі міцно. Народжувались діти, будувались міста, одні — більш комфортабельні, другі — менш, залежно від близькості до промислових об’єктів.
Але все було не те. З покоління в покоління у кров передавався панічний страх; переселенці, котрі прийшли в інший світ, схожий на рай і пекло водночас, але аж ніяк не на обжиту планету Земля. В дитинстві ми не знали, що ми чужаки, але згодом від нас не могли цього приховати. Коли доводилось зустрічати надто багато людей, стривожених і замкнених у собі, яких не втішали ні вітер, ні ласкаве сонечко, ні калюжі після дощу, ні звірі в клітках чи птахи в небі.
«Вони самі не знають, що хочуть! — говорив сусід Савиній матері. — Якого дідька травмувати дитячу психіку».
«Фізична травма іноді буває болючіша, ніж психічна! — відповідала Савина мама. — Може, я так думаю тому, що маю сина. Мені все життя буде здаватися, ніби його народила інша жінка, а мені підло підкинули це дитя. Ми з пізнього покоління переселенців і беззахисні. А тут не обійдешся без твердої чоловічої руки…»
Савина мати була гордою жінкою, хоч їй і довелось багато вистраждати. Вона не покинула Саву. Не одружилася з паперовим чоловіком, який невдовзі захистив дисертацію, основою якої були дослідження над Савою, і незабаром помер від якоїсь інфекції. Вона б могла вийти заміж навіть після цього, але їй раптом стало усе байдужісінько.
