Пульс всесвiту - Бабула Володимир (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!

Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?

Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?

— Даруйте, чи я справдi у Празi? — розгублено запитав я перехожого.

— Так, ви в Празi! — вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!

— Дякую…

Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.

Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду… А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?

Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!

Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.

На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.

— Здрастуйте, професоре! — привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.

Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.

"Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання", — подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад, — я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.

— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посмiхнулась вона привiтно.

— Я не професор… — затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.

— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.

— А я, мабуть, двiйник вашого професора, — вiдповiв я збентежено.

— Двiйник? — протягнула вона здивовано. — Тодi пробачте!.. — дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.

"Пригоди репортера в уявному свiтi тривають… Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор — видатна особа!" — зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)". Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання

В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.

"Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!"

Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?

Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.

Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?

Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.

Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне — нi буфету, нi офiцiантiв…

Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.

Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.

Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.

Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв, — менi було не до того.

Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.