День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
— І звідки ви взялися? — мовив уголос Олег. — Тільки вас тут не вистачало!
Він знав, що на багатьох суднах були влаштовані такі невеличкі птахоферми. Морякам далекого плавання смакувало свіже пташине м’ясо. Щоб менше морочитися із своїми підопічними, вони здебільшого налагоджували механізовану систему годівлі: із спеціальних бункерів у клітки безперервно надходили корм та вода.
Та Олег не поспішав залишати цей відсік. Надивившись па всіляку морську живину, часом напрочуд красиву, часом потворну, він відчував симпатію до звичайнісіньких полохливих курей та качок. Походжав уздовж кліток, придивлявся до переполоханих птахів і бормотів:
— Ну, чого це ви поперелякувалися? Зараз я піду. А от що буде з вами? Господарів же немає. Хто про вас потурбується?
Птахи потроху заспокоювалися. Олег помітив, що качурів, качок і маленьких каченят тримали в окремих клітках. А кури жили цілими родинами у своїх дротяних домівках.
Як не дивно, а відвідини цієї незвичайної птахоферми потішили Олега. Він зупинявся майже біля кожної клітки, подовгу розглядав її мешканців. До поперечної стінки відсіку лишалося кілька кроків, коли він зненацька зупинився і завмер па місці. Відчайдушне кудкудахкання привернуло увагу хлопця, і його погляд став пильнішим. Те, що він побачив, нажахало його. В одній із кліток квочка щосили відбивалася дзьобом і крильми від курчат. Втім, ці не такі вже дрібні створіння навряд чи можна було назвати курчатами. Кожне з них мало на довгій гнучкій шиї дві—три голови з трикутними гострими дзьобами, що стирчали в різні боки. Маслакуваті ноги потворних створінь спиралися на ціле віяло гачкуватих пазурів, довге чорнильно-сине пір’я спадало мало не на самісіньке днище клітки.
Словом, ці “пташенята” були такими огидними, що Олега аж занудило. А бідній квочці тим часом було непереливки. Потвори загнали її в куток і дзьобали так, що пір’я летіло. Втім Олег помітив, що вони наскакують також одне на одне і зчиняють криваву бійку. Хлопець щосили вдарив кулаком по клітці. Та затята сутичка не припинилася. Тоді він нагнувся, провів рукою по підлозі, намацав якісь камінчики, зібрав їх повну жменю і щосили пошпурив. Потвори кинулися навсебіч.
Олег позирнув ще на кілька сусідніх кліток і: знову здригнувся: у крайній, що стояла під стіною, також вистрибували багатоголові чорно-сині монстри. Хлопець не витримав, рвонувся до трапу і вискочив у коридор, щільно зачинивши за собою люк. Трохи заспокоївся аж на палубі. Океан все ще світився, ніби горів м’яким синюватим полум’ям, а зорі на небі стали ще більшими. І щойно пережитий жах потроху відступив. Та бажання обстежувати інші відсіки трюму зникло. Хлопець повернувся до рубки і просидів там цілу ніч, так і не розгорнувши книжку.
Залишив своє сховище рано-вранці, коли на небі одна за одною гасли зорі. Світіння в океані припинилося трохи раніше. Хлопець позирнув на годинник: вахта вже скінчилася. Що ж, вдень він знову навідається у той відсік, візьме із собою Воронцова…
Акванавти повернулися з острова тоді, коли сонце, випірнувши з океанських хвиль, ще голубило, а не пекло усе навкруги першими лагідними промінцями. Весь екіпаж біостанції зібрався у залі управління.
— Чекай тут вас усіх, — мовив Усольцев. — Олег цілу ніч пробув на грецькому судні. Я також не спав жодної хвилини. Ви ж мали повернутися ще вчора ввечері.
— Маєш рацію, Геннадію Миколайовичу, підвели тебе, — відповів Хоменко. — Заночували на острові. І не хотіли, а довелося.
— Чому? — здивувався Усольцев.
— Ось тут і треба поміркувати. Коли хворих греків поклали у лікарню, ми заспокоїлись. До того ж, у нашій присутності господарі послали радіограму на одну із австралійських наукових станцій. Звідти має прибути бригада лікарів. А далі такий собі Дон Блаєр та його колега запросили нас оглянути своє господарство. Хто ж не чув про дослідження спеціалістів концерну “Океанікс продюкс”? Важко було не погодитись. Та нічого сенсаційного не побачили. У наших лабораторіях роблять те ж саме… І навіть більше… Чомусь нас ніяк не хотіли відпускати. Затримали аж до вечора. Потім почали прощатися. І раптом нам страшно захотілося спати. Не зчулися, як і заснули.
— Ви ж не спали добу, — сказав Усольцев. — Втомилися на острові ще більше.
— Можна б і так гадати, — жестом руки схвильований Хоменко зупинив біолога. — Та я не розповів. Коли ми прокинулися, то Дон Блаєр і його колега Якагуда вже зникли. Вони ще вночі залишили острів. Правда, у коротенькій записці вибачилися і повідомили, що їх обох терміново викликали в Арказанію.
— І все ж таки ця історія мене непокоїть, — втрутився в розмову Воронцов. — Щось мені тут не сподобалось. Дуже вони з нами нещиро поводились. І взагалі донині я міг будь-коли перебороти сонливість. А тут ніби зілля напився…
— А ми зараз перевіримо твої припущення, Володимире, — сказав Усольцев.
— З допомогою автодіагноста? Я й сам про це думав. Ходімо!
Через кілька хвилин Воронцов та Усольцев повернулися в зал.
— А відповідь дуже цікава, — мовив суворо біолог. — В організмі нашого бортінженера автодіагност зафіксував рештки снодійної речовини. Вас, виявляється, приспали…
Хоменко підхопився з крісла:
— Ну як же так?! Навіщо їм це? Ми ж нікому не заважали. Аж у голові наморочиться. Не вистачало нової пригоди.
Воронцов хутко відповів йому:
— Причина лише одна: вони хотіли, щоб ми переночували на острові. Інакше я не бачу глузду в їхніх діях.
— А далі що? Навіщо Дону Блаєру та Тоні Якагуді було потрібно, щоб ми переночували на острові?
— А тут і певний зв’язок простежується. Вони не бажали, щоб ми повернулися раніше на корабель.
— Чому!? — вигукнув Хоменко. — Судячи з усього, нам дали снодійне в тому прохолоджувальному напої. Але це ж гангстеризм!
Начальник біостанції трохи поміркував:
— Якщо так, то логічно обумовлений лише один варіант. Вони не хотіли, щоб учора ми надіслали повідомлення в міжнародну інспекцію про долю судна-браконьєра…
— А який зв’язок між кораблем-браконьєром і науково-дослідною станцією, що належить багатющому арказійському концерну? — запитав раптом Воронцов, що перетворився у процесі розмови на опонента.
— Зв’язок можна знайти. Скажімо, судно належить тому ж концерну. Але це малоймовірно…
— От-от… Надто вже ризиковано. Концерн “Океанікс продюкс” існує за рахунок дарунків океану. Він не наважиться так відверто порушувати чинне в усьому світі законодавство. Міжнародні органи можуть застосувати проти нього санкції. Тоді бізнесмени збанкрутують. До того ж, є ще один аспект. Так чи інакше, а ми повідомимо інспекцію про цей випадок. Не залишимо і греків у біді. На острів прибудуть експерти, а судно конфіскують. Навіщо ж тоді цей гангстерський прийом?
— Вважай, Володимире, що ти загнав мене на слизьке, — відповів Хоменко. — Тут я тобі відповіді дати не зможу. Не пов’язуються між собою факти. Та досить розмов. Зробімо невеличку перерву. Геннадію Миколайовичу та Олегові я наказую спати. А ми з Воронцовим заступаємо на вахту. Виспались-таки… на власну голову.
Коли акванавти виходили із залу, Олег вирішив, що настав зручний момент для розмови із Воронцовим. Він відвів бортінженера вбік і мовив пошепки:
— Володимире Петровичу, там, у трюмі судна, я бачив двоголових курчат. Та ще й ноги в них були якісь потворні. А пір’я темно-фіолетове, аж до землі…
— Ти що, мариш? — здивувався Воронцов. — Які там ще двоголові кури? Мабуть, спав під час вахти?..
Та хлопець мав про запас надто переконливий аргумент:
— Пам’ятаєте, тоді, коли я зайшов у підводний дім, ви сказали мені, що бачили морського змія?
— А до чого тут морський змій?
— Річ у тім, що я вам тоді не повірив, а потім побачив його і переконався… Так от ситуація повторюється. Хотів би з вами сходити в трюм.
— Розкажи, що там бачив.
Зовсім коротесенькою була розповідь Олега. Воронцов одразу ж нахмурився і побіг шукати Хоменка.
