Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
— Чи означає це, що немає різкої відмінності між живою і неживою природою?
— Відмінність є. Адже існують два моменти пульсації — пік і спад. У Сонячній системі, наприклад, їм з одного боку відповідає основний, постійний рівень електрона на атомній орбіті, а з другого — більш високий рівень, на який виштовхує його фотон, виділений сонцем. Життя проявляє себе між цими двома процесами, повертаючи електрон на попередній стійкий рівень. Є фаза життя, чітко позначена в пульсації. Настільки чітко, що її можна прийняти за направлену інформацію. Але всередині самої фази життя не має різких кордонів між рівнями, а значить, і між її різними формами. Перехід супроводжується поступовим ускладненням…
Я замовк, обмірковуючи подальші слова.
Він усміхнувся:
— Ну-ну, сміливіше. Невже ти так погано думаєш про людей? Нас не образить істина, хоч би якою вона була.
— Річ не в цьому, батьку, — ухильно відповів я. — Важливо інше. Пульсацію можна назвати надінформацією, бо в ній міститься інформація про всі цикли всесвіту. Коли черговий цикл закінчується, розширення змінюється стисненням і доходить до точки, яку можна назвати “ніщо”. Пульсація — сама по собі — служить причиною і механізмом нового вибуху, що дає початок новому циклу. Водночас рівняння, яке описує пульсацію всесвіту, збігається з рівняннями, які описують тактову частоту всіх процесів нашого світу. Вивчивши її, можна керувати ними. Керувати життям і смертю, процесами, які відбуваються на нашій планеті й у всесвіті. Хіба не про це мріяли люди, створюючи сигомів?
ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ
Оповідання
Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролунало:
— Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Терміново!
Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоромовкою повів далі:
— Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько Металолом-Булатний останнього разу бачили сьомого березня о вісімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: “Додому йти не хочеться, жінка загризе”. А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім пам’ятна горіхова люлька лежала на березі…
— Терміново! Лікаря Буркіна — в Місто Роботів. Терміново!
Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, завів до ліфта, потім — у кабіну автовопа. Нарешті ми прибули до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стримуючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карповичу:
— Невже не можна було зачекати, доки я скінчу доповідь?
— Яка ще там доповідь? — звів він білясті брови.
— Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка.
— Залізюк?..
— Ну, цей… — зам’явся я. — Його всі називали Металоломом…
— Ага, пригадую… — Голова комісії гидливо вигнув кінчики вуст.
Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: “дефіцит технічних знань, кар’єризм”. Та сам Залізюк стверджував, ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів, — це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-металевих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися.
— Робот тепер не зможе працювати на повну силу, — застерігали його.
У відповідь Залізюк піднімав крик:
— А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати доокіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю. Запам’ятайте на все життя: краще перетиснути, ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше, тоді й болт не розбовтається!
Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдонімом — Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки…
Я докірливо глянув на Миколу Карповича і промовив:
— Все ж таки він людина, так би мовити, — гомо, — до деякої міри — сапієнс. Можливо, його життя трагічно обірвалось… Що ж таке незвичайне сталося з вашими роботами, що через них забули про людину?
Тепер зніяковів Микола Карпович. Та відступати не збирався. По-змовницькому підморгнув і запитав:
— Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту?
…Це була ідея Миколи Карповича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втручання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем — те саме, що десятиліття для людей…
Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи подальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени комісії:
— Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Залишилися тільки примітивні.
— Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі.
— Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч: і низькосортний…
— Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів…
Я заперечив:
— Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів.
Втрутився Микола Карпович:
— Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослідів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші планети. Ось тільки результати виявилися дещо несподіваними. Суцільні загадки…
— Ага, тепер роботи підготували загадки для вас, — скористався я випадком, щоб підштрикнути його.
Микола Карпович ніби й не помітив насмішки. Він показав на стіну, складену із блискучих плиток:
— Як бачите, вони обгородили своє місто другою стіною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно поділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину!
Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попрямували у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила друга стіна. Тут у брамі були подвійні грати.
З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.
— ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів робот.
— Чому? — спитав Микола Карпович.
— Не положено знати, — відрапортував робот. — Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу.
— Поклич його.
Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції.
— Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович.
— Не маєш права, — відрубав Білий Лотос.
— Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності, — намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович.
Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв.
— Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження.
— Він зламається, — попередив я Миколу Карповича.
Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки.
Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.
Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу:
— Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?
