Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
— Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич?
— Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?
— Еге ж, сама.
— Вона здорова, не знаєте?
— Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати.
— Будь ласка.
Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни.
Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний табiр циган.
Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.
Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:
— Ось цi дверi.
Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.
Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi — i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.
Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.
— Сузанно!
Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв.
Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:
— Сузанно!!
Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не рухаються.
Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому жаховi, болевi й одчаєвi.
— Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути.
Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.
Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день.
Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс.
Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.
Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi?
Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.
У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно затис-нена купка листiв.
— Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!
Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби.
Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й глухо каже:
— Спинiть там тих.
— Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн тихо байдуже бурмотить:
— Сузанна Фiшер померла
Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили.
Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.
У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.
Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає — хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.
Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла — самцi погризлися.
А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi, по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять, мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм. Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси генiїв — стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi, святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матерiалу творилися його «вiчнi» святощi?
А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.
А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.
I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання.
I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.
