Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— А ваша зброя, Артеме? Не з голими ж руками йти в бій!..
Артем показав на свій меч. Проте хіба на це покладав надії Артем? Звісно, ні. Головна його зброя була тут, у кишені. Вона готова, треба тільки заждати слушного моменту, коли саме її вжити.
Пронизливі вигуки примусили Артема припинити дихання. Невже почалося?
Ще вигуки, ще… Тепер чути загальний гомін. І пісня увірвалася. Ось уже її немає! Шалені, люті вигуки лунають у повітрі. Почалося! Раби підняли повстання!
— Вперед! Вперед! — вигукнув Артем.
— Вперед! — відгукнувся Дмитро Борисович.
Разом схопившись на ноги, вони бігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко вони бігли, воїни Варкана були попереду. Артем бачив тільки списи, що миготіли між деревами; він біг щодуху, він вимахував мечем і кричав:
— Вперед! Вперед!
А позаду нього мчав Дмитро Борисович, який остаточно забув про свої археологічні спостереження і перетворився на бійця. Артем чув вигуки Дмитра Борисовича, але до його свідомості це не доходило.
Гайок кінчався. Вони бігли полем. Артем бачив воїнів Варкана, чув шалені вигуки, що лунали над полем. Ось уже близько могила. Невже їм пощастило без бою наблизитись до своїх? Невже Роніс привернув до себе всю увагу старшин і їхніх воїнів?..
Ліворуч і праворуч по полю розбігались перелякані жінки й діти. Ними ніхто не цікавився. Вони тікали геть від несподіваних воїнів, що з’явилися в гайку. Ближче, ближче до могили!..
Тепер Артем побачив. Передні лави воїнів Варкана врізалися в коло ворогів — воїнів старшин і віщунів, що швидко вибігали з могили. Забрязкотіла зброя, мечі вдарились об мечі. Але найбільша небезпека минула — вороги не встигли вжити луків, не зустріли несподіваних гостей з гайка дощем метких стріл!.. А тепер можна битися, віддаль від гайка до могили пройдена без ускладнень.
Артем почув гарчання. Так, це була Діана. Він зовсім забув про неї. Навіть не озираючись гукнув:
— Вперед, вперед, Діано! Нас ждуть!
Передні лави воїнів Варкана завзято билися. Але де ж сам Варкан? А, он де. На нього напало відразу кілька старшинських воїнів. Він одважно б’ється проти них сам-один. На допомогу!
Але Артема випередили. Кілька чоловік напали на ворогів Варкана зразу з двох боків. Два ворожі воїни впали з порубаними головами, третього зарубав сам Варкан. Наступ тривав!
Звідусіль лунав брязкіт зброї, стогнали поранені, голосно перегукувались бійці. Воїни Варкана напосідали, вони тіснили ворогів. Віщуни відступали. А де ж Ліда? Де Іван Семенович?..
Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й воїни старшин повільно відступали перед натиском загону Варкана. Вони відкривали могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто швидко. Чому це? Адже з другого боку на них, це він знав, напосідають раби? Чи, може, наступ рабів ще не дійшов сюди, може, щось затримало там сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в метушні, в брязкоті зброї та вигуках! Де товариші? Невже віщуни встигли забрати їх з собою?
Виступ могили… ось вхід до могили… перші вози… он велика червона колісниця, на якій був труп Сколота… товариші мусять бути десь поблизу!.. Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!
Щось свиснуло біля самого вуха Артема. Ще… ще…
— Ах! — скрикнув Дмитро Борисович.
Стріла вдарила його в шолом.
— До могили! — крикнув Артем.
За виступом могили ховалося кілька віщунів з луками. Позад них Артем помітив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда й Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи там товариші?
Раптом Артем почув дзвінкий голос Ліди:
— Діано! Діано! Сюди!
Собака затремтіла. Вона дивилась на Артема, наче запитуючи дозволу.
— Так, так, біжи, Діано! Мерщій!
Собака покаже, де товариші! Діана приведе Артема до них! Голосно, що мав сили, він закричав:
— Поскіна! Поскіна!
Дмитро Борисович здивовано дивився на нього. Але Артем усе кричав:
— Поскіна! Поскіна!
Він попередив скіфів, що на них мчить страшна поскіна. Цими вигуками він захищав Діану від стріл: віщуни не могли стріляти в священного дракона, вони мусили тікати від нього!
Діана великими стрибками мчала до купи віщунів, що залягла за виступом могили. Товариші там! Туди, мерщій!
— Вперед! — вигукнув Артем.
Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він не боявся стріл, не боявся нічого. Тільки мерщій! Скіфи мусили відступити від страшної поскіни, Артемові залишається не відставати від Діани. Поскіна захистить і його.
Артем біг і бачив, як Діана опинилась біля віщунів, як вона вп’ялася зубами в горло одному з них, звалила його, кинулась на другого. Віщуни побігли, вони не витримали. Поперед них біг Дорбатай у довгому червоному плащі. І ще одна постать, кумедна й огидна, шкутильгала вслід за Дорбатаєм: Гартак!
Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, простягаючи до нього руки. За нею чоловік, Іван Семенович…
— Лідо! Лідо!
Ще мить — і вона опинилась біля нього. Руки її обвились навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.
— Артеме! Любий!
— Лідо!
— І мерщій до скель! Мерщій! — пролунав голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Подивіться назад!
Звідси, з підвищення, було видно, що повсталі раби не гаяли часу. Вони безупинно натискали з свого боку. Воїни старшин і віщуни відступали звідти до могили. Але, відступаючи, вони в той же час загрожували вченим.
Швидко глянувши, Артем оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися і одірвались від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані. Віщуни й воїни старшин, відступаючи під натиском рабів, перетяли шлях до людей Варкана. Дорбатай і Гартак уже не тікали за могилу; навпаки, вони посувалися всередині своїх воїнів сюди, ближче до вчених. Ось Дорбатай вказав віщунам на чужинців. Враз кілька стріл свиснуло в повітрі і впало біля товаришів.
— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад! Сюди!
Тепер лишалося тільки відступати назад, до скель: можливо, воїни Варкана в свою чергу нападуть на віщунів і примусять їх спинитися.
Учені швидко бігли назад, до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали. Головні їх сили билися з повсталими рабами, якими керував Роніс; але й тут їх було досить, щоб знов захопити, якщо не вбити чужинців. Стан значно ускладнювався. Не можна було й думати про опір — ворогів було надто багато.
Несподівано нові звуки домішалися до вигуків віщунів. Артем озирнувся. З правого боку, з флангу віщунів показався Варкан з десятком товаришів. Хоробрий скіф згадав про своїх друзів, про свого побратима. Він зрозумів усю небезпеку, в якій опинились відрізані друзі. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом з своїми товаришами, біг до вчених на допомогу.
— Варкан з нами! — гукнув Артем. — Тепер буде легше!..
Учені на хвилинку спинились. Ось він, Варкан! Важко дихаючи, він спинився на мить і зразу вказав рукою на скелі:
— Відступати! Треба вигадати час, поки ворогів розіб’ють в тилу! Там для них немає порятунку, вони мусять посуватися тільки сюди!..
Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знов побігли до скель. Артем з Варканом і його товаришами прикривали відступ. Артем охоче спинявся через кожні кілька кроків і випускав стрілу з лука, який він підібрав на землі. Так само відстрілювався й Варкан з його товаришами. Проте це допомагало мало: віщунів і воїнів старшин було набагато більше.
«Так тобі! — думав Артем. — Треба ж, щоб отаке трапилось: опинитись на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й старшини… адже в них, дійсно, іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, ще випущу кілька стріл…»
Артем бачив знов червоний плащ Дорбатая, бачив жалюгідну постать Гартака серед віщунів і дорого дав би за те, щоб влучити в них.
