Година Бика - Єфремов Іван (библиотека электронных книг TXT) 📗
Фай Родіс роздивлялася трьох безстрашних пілотів корабля, що сиділи перед нею, і запитувала себе: де межа і чи є вона? Після винаходу ЗПП настала Ера Рук, які Зустрілись, а що прийде їй на зміну в майбутньому? Ера з’єднання Шакті і Тамаса? Урівноваження коріння двополюсного весвіту? Та як уникнути замикання, безструктурності, анігіляції? Навіть невиразні здогади про це їй не під силу.
І нараз кришталева колона погасла, новий звук, наче акорд басової струни, відбився у підлозі кабіни. Фай Родіс інстинктивно зрозуміла, що «Темне Полум’я» досяг мети, а саме-точки виходу. Знову щось скоїлося з її тілом. Падіння чи зліт? Розтягування чи стиснення? Фай Родіс не могла збагнути. Зникли всі звичні почуття. Вона ніби плавала в невагомості, не відчуваючи ні холоду, ні тепла, ні долу, ні гори, ні світла, ні мороку. Втративши всі орієнтири, мозок відмовився будь-що сприймати. Однотонні тупі думки закрутилися по колу, наздоганяючи одна одну в нескінченній низці повторень. Вона не відчувала ні страху, ні радості, не розуміла свого стану, схожого на життя, яке вже народилось і ще нерозумне, як мільярди літ тому. Але незнане вдерлося в думки, що мчали по колу, розірвало їхній замкнений ланцюг. Свідомість знову розкрила свої обійми зовнішньому світові. Повернувшись із небуття… Ні, цей стан не можна було так називати. Родіс була, але не існувала, чи, точніше, існувала, а не була.
Вона побачила розкішний розсип зоряних вогнів. Лише пояси та кулі вогненної матерії тепер опустилися вниз по лівому боці екранів. Попереду, праворуч, у чорноті космосу зловісно світило сузір’я П’яти Червоних Сонць, а збоку — ще дві близькі бліді зірки.
Гріф Ріфт підвівся, провів долонями по обличчі, немов змиваючи із себе втому. Дів Сімбел маніпулював цифровими дисками на пульті. Зореліт кілька разів здригнувся, ніби звір, що заспокоювавсь, і завмер. Радість, невиразна й глибока, зігріла Фай Родіс. Так почувається людина, яка, блукаючи в згубному підземеллі, виходить до голубого неба, теплого сонця, живого запаху трав і лісу. Вона всім усміхалася: Гріф Ріфту, Чеді, обом астронавігаторам, які пробиралися вздовж пультів до ліфта в приміщенні обчислювальних машин. Перед овальними дверима звідкілясь з’явився Ген Атал. Він пересунув зелений важіль, і масивні двері відповзли праворуч. Інженер броньового захисту підійшов до Чеді одночасно з Гріф Ріфтом.
— Усе! — сказав Ріфт. — Тепер нехай астронавігатори мудрують. Скоро вони скажуть нам, як далеко ми відійшли від мети. Як ви гадаєте. Дів?
Інженер-пілот показав на тьмяне світило діаметром чотирп-н’ять сантиметрів, наполовину приховане рамкою екрана й раніше не помічене Фай Родіс.
— Якщо це сонце Торманса і воно за розміром подібне до нашого, то до нього може бути всього триста — чотириста мільйонів кілометрів. Це дрібниці.
— А якщо не воно? Яке-небудь з тієї п’ятірки? — запитав Соль Саїн.
— Тоді доведеться мандрувати довго… або знову входити в нуль-простір, проте вже без завчасу підготовленої на Землі сітки. Буде лихо, та я вірю і розрахункам Землі, і нашим астронавігаторам. Не вперше вони ведуть ЗПП, — спокійно сказав Дів Сімбел.
Чеді Даан обережно опустила ноги на тугу підлогу.
— Як почуваєтесь, Чеді? — турботливо спитав Гріф Ріфт. — Може, викликати Евізу? Все-таки ми ризикували, піддаючи вас такому випробуванню. Я покладався на ретельне тренування нашого екіпажу.
— І не помилились, — випросталася Чеді, з усіх сил стараючись подолати кволість у ногах і мерехтіння перед очима.
Троє водіїв зорельота схвально перезирнулися. Вона відповідає так, ніби непритомніти двічі за короткий проміжок часу для неї було звичною справою. Чеді завважила сміхотливу іскорку в темних очах Соль Саїна.
— Чому ви не турбуєтесь про Фай Родіс? Вона також уперше потрапила в нуль-простір.
— За Фай Родіс ніхто не тривожився, — Гріф Ріфт притишив голос, — вона не лише вела розкопки на дальніх планетах, але й пройшла всі десять ступенів інфернальності.
— Навіщо? — здивувалася Чеді Даан.
— Історики роблять усе, аби глибше зрозуміти відчуття людей далеко минулого.
Чеді порожевіла від напливу різних почуттів. Вдруге в тісному товаристві з тринадцяти чоловік вона недооцінила людину. Справді, не можна вважати себе соціологом до п’ятдесяти років. Добре, що машинна лінгвістика — сфера, в якій вона може покладатися на себе. Скільки ще сюрпризів принесе їй подальша робота з товаришами по експедиції? Вона попрямувала до своєї каюти, кинувши скоса погляд на Фай Родіс. Зіпершись на спинку крісла, та дивилася на недобре мерехтіння сузір’я Червоних Сонць. Чеді раптом пригадалася картина однієї з художніх виставок. Безрадісний ландшафт: пасма бурого каміння, ослизлі и покриті звивистими смугами брудно-коричневої рослинності — Довгих, схожих на водорості пачосів. Низьке захмарене небо піДпиралось, ніби колонами, рядами червоно-іржавих ажурних веж. На бантинах найближчих загадкових будівель висіли ті ж коричневі пасма, відхилені вбік стійким і рівномірним вітром. Попереду широким планом була зображена жінка в складному скафандрі. Верхня частина шолома, трохи піднята як забороло стародавніх рицарів, відкривала частину обличчя. За характерними обрисами лоба, перенісся, брів і очей Чеді тепер безпомилково впізнала Фай Родіс, хоча ніс, рот і підборіддя ховались у складному респіраторному пристрої. Так, безсумнівно, вона була там, на мокрих планетах інфрачервоних сонць! А отже, короткий, передостанній стрибок «Ноогена» відбувся за участю Фай Родіс. І вона мовчала, аби Чеді та її товариші, які не були в нуль-просторі, не почувалися перед нею зеленими новачками.
Чеді не знала ще багато чого. А втім, і сама Фай Родіс не підозрювала, що в цю саму мить серед гір Передкавказзя сидів біля велетенського телескопа автор картини, відомий астроном. Підбадьорюючи себе таблетками, що знімали сон, він чергував третю ніч. Перед ним блимали на екрані червоні цятки п’ятизо-ряного скупчення в сузір’ї Рисі, посилені в мільйон разів. Десь там, можливо, поблизу цього маленького червоного вогника вище скупчення, за тисячі літ шляху світлового променя, має виринути «Темне Полум’я». На ньому незабутня Фай Родіс, чиї багатоликі образи тепер зможе стерти з його пам’яті лише смерть…
Саме в цей час у сфероїді пілотської кабіни Фай Родіс і Гріф Ріфт теж дивилися на яскраво-червону зірку. Інженер-пілот правильно здогадався — тьмяне світило, що скидалося на екрані на маленький диск, було сонцем Торманса.
Вір Норін і Мента Кор уже визначили відстань — триста вісімдесят мільйонів кілометрів зореліт мав пройти на анаме-зонних моторах — звичайних космічних двигунах. Якби зореліт не був повністю загальмований, а йшов хоча б із так званою «швидкістю підходу» в 0,1 Л, то він міг би досягнути Торманса рівно через три з половиною години. Але розгін, а відтак гальмування «Темного Полум’я» вимагали ще близько тридцяти годин.
Переможно пролунали сигнали, які загнали людей в амортизаційні кабіни магнітних шахт.
«Темне Полум’я» стрибками понісся за новим курсом. Щг до появи ЗПП звичайні зорельоти, обладнані магнітними гаси телями інерції, одержали прізвисько «зоряних кенгуру» саме з.і цю здатність неймовірно швидкого набирання швидкості.
Дів Сімбел і Соль Саїн налаштували автомати керуванні корабля, щоб пройти набирання швидкості, політ і гальмуванні в єдиному циклі. Весь екіпаж, поринувши в гіпнотичний сон, яки;і пом’якшував незручності, не полишив амортизаційних кабін Ніхто на кораблі, крім тих, що вели дорожню зйомку і журна і роботів, не міг спостерігати, як червоне сонце виростало, змінюючи забарвлення на чимраз червоніший колір. Спочатку воно росло повільно, потому стало наближатись із загрозливою швидкістю, виливаючи на зореліт свою вогненну силу. Досягнувши в поперечнику близько двох метрів, воно виглядало не плоским диском, а кулею в мантії, яка широко розкинулась і світилася. Воно віддалилось так само швидко, тільки-но корабель пройшов анастерій, і зрівнялося за розмірами із Сонцем, яке було видно із Землі.
