Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович (книги серии онлайн txt) 📗
Велетень ненадовго затримався біля Колдбріджського крейдяного кар'єру. Він розкидав схили, шпурляв грузовики й вагонетки, розкрутив великий екскаватор і жбурнув у водокачку.
На західному схилі запалали якісь сараї: Фредові пощастило роздивитися веселу посмішку на обличчі гіганта. Він стояв із відламаним ковшем у руці — сутулий, кривоногий, з великими ребрами, що робили його схожим на пральну тару, і весело дивився на вогнище. У нього були рідкі, мов у дитини, зуби. Вогонь перекинувся на дощані бараки робітничого селища. Зайнялось кріплення кар'єру. Машина Фреда сердито дзижчала. Ось вона зупинилась над краєм обриву. Аугрілл помітив кілька людських постатей, що причаїлися за барабаном підйомника.
Несподівано гігант тривожно підвів голову, відкрив рота, до чогось прислухаючись. Потім увібрав голову в плечі й закрився руками.
Щось ударило його, і він сів просто в котлован, обдерши вціліле кріплення.
Так і сидів велетень, увесь обсипаний крейдяним пилом, розвівши товсті коліна й зігнувши дугою синю лискучу спину, — сидів і хрипко плакав, кулачиськами витираючи сльози. Жалюгідний велетень, що наробив шкоди.
Кар'єр наповнився ніжним сяйвом і став схожий на кульбабу. Сяйво видихнуло з себе останні уламки колод, і літак ледве встиг ухилитися від однієї…
— Алло, сер!
— Фред?
— Я повертаюся, сер.
— Чому?
— Його відлупцювали, сер, і він плакав. Потім забрали. Напевне, дома теж битимуть.
— Хто, Фред?
— Батьки, звісно. Чи опікуни — не знаю, як у них називають…
— То ви думаєте, що це був усього лише…
— Переконаний, сер. Пам'ятаєте книжечки про хлопчаків, які залазили в зорельоти?
— Чому ж він так поводився?
— Можна подумати, що ви в дитинстві не руйнували мурашників і не кидали камінням у курей. Його ще вчасно забрали…
— Добре, Фред. Летіть додому. Будемо сподіватися, що хлопчика навчать як слід розуму…
ВОЛОХАТИЙ ХЛОПЕЦЬ
— А де бочка з автолом? — дуже спокійно спитав Ферчайлд.
Спендлер побачив утрамбовану траву й жирні плями автолу на корінні дерева.
— Це міг зробити лише вертоліт, — сказав Ферчайлд після своїх звичайних лайок. — Бачите, містер Спендлер: бочку не котили. Її підняли й понесли. Чотириста вісімдесят кілограмів. Масло вищого сорту, сорок п'ять центів літр, щоб йому…
— Так, вертоліт, — погодився кореспондент, скривившись від лайки Ферчайлда.
— Або волохатий хлопець, — докинув хтось ззаду. Спендлер обернувся й побачив сивого з довгим обличчям чоловіка в синьому спецодягу й кепці, схожого на гнома.
— Знову баламутите людей, Мікі! — гаркнув Ферчайлд, скоса дивлячись на спокійного дідуся.
— Розумієте, сер, він вигадав якихось лісових мавп слонячого зросту і так залякав ними робітників, що бідолахи бояться відійти від дороги… Що, раді, старий панікере?
— Мій дід полював у цих місцях, — схвильовано відповів старий, — і багато разів бачив лісових людей. Батько мій навіть застрелив одного десь біля схилу гірського хребта…
Зібралося з десяток робітників. Старий запалився й заговорив натхненно, як пророк:
— Господарів лісу не налякати ніякими бульдозерами. Даремно стараєтесь, містер Ферчайлд! Ми — завойовники їхнього краю. Вони будуть мстити нам!
Вуса Ферчайлда затріпотіли, мов крильця метелика, і він тихо мовив:
—Ідіть спати, Мікі. Старий став у гордовиту позу:
— Я вам не…
— Та приберіть ви його до бісової матері! — розлютився Ферчайлд. Двоє робітників узяли старого під лікті. Мікі відразу замовк, похнюпив голову й дозволив робітникам вивести себе. Спендлер устиг перехопити його добрий, застережливий, дещо докірливий погляд. Кореспондентові зробилося ніяково. Удавана невимушеність Ферчайлда була дуже непереконлива порівняно з упевненістю старого. Спендлер зиркнув на похмуро-сизі дерева.
Вітер співав над тайгою, ворушачи крони. З півдня повзли довгі сірі хмари.
— Сини Енакові,— вихопилося раптом у Спендлера.
— Це ви до чого? — здивувався Ферчайлд.
— Просто я згадав святе письмо. Там сказано про синів Енакових, які жили на землі Ханаанській і мали зріст значно вищий від людського… Може, старий мав на увазі здичавілих Енакових нащадків?
— Побільше слухайте цього старого ідіота, містер Спендлер. Я терплю Мікі тільки тому, що він — батько моєї дружини і до того ж чудово знає місцевість… Це ж треба таке вигадати! Тисяча дев'ятсот шістдесят восьмий рік від народження Христового. Будується сучасна траса, і раптом якісь «волохаті хлопці», духи! Тьху! — обурювався Ферчайлд.
Пролунав гудок. Робітники, що безтурботно спочивали між сосон, кинулися до бульдозерів і циркулярних пилок. Ревуча димна колона з величезним укладачем колії попереду рушила на свій звичайний штурм.
— А бочки таки нема, — сказав раптом Ферчайлд.
— Нема, — погодився Спендлер.
—І її не котили.
— Не котили.
— Ну, я пішов, містер Спендлер.
— Я теж піду. Попишу трошки.
Падаючи, вертоліт загуркотів так, наче з неба скинули в тайгу десятиповерховий будинок, набитий листовим залізом.
Із перекинутої машини, лопаті якої нагадували тепер витвір скульптора-сюрреаліста, долинув хаотичний стукіт. Потім, висадивши зсередини понівечені дверцята кабіни, на галявину вивалився Спендлер із закривавленим обличчям і осколками розбитих окулярів, що врізалися в ніс і щоки.
Кореспондент, налягаючи, на праву ногу, — ліву було покалічено — довго волік за собою жахливу червону масу — труп пілота. Потім він залишив труп і поповз швидше, стогнучи від болю. Невдовзі Спендлер виповз на край яру. Кисло пахло прілою зеленню, грибною потерухою, чиїмсь надзвичайно густим потом… Кров закапала з чола Спендлера на траву.
Ліс падав, відпливав, ні, це сам Спендлер падав, відпливав, розтікався, роз…
Кореспондент не міг згадати усього, що сталося після того, як він виповз на край яру і на якийсь час знепритомнів. У пам'яті зосталися лише приступи гострого болю в нозі, нудотний запах поту й — наче примара — руда кошлата голова, блакитні очі й сиве волосся на широких грудях під адамовою бородою…
Скоро біль стих, і настав повний спокій.
Через два дні Ферчайлд, Мікі та інженер Догерті набрели на розбитий вертоліт і труп пілота.
— Навряд чи бідний Джеррі сам проповз таку відстань. Його волік Спендлер! — вирішив Ферчайлд. Глянувши на Мікі, він глузливо додав:
— Або волохатий хлопець!
— Не називайте його в лісі, бо він прийде, — тихо мовив Мікі.
— Ну, ще тут!.. — гримнув Ферчайлд.
— Не треба, сер, — попросив Догерті.
— Боягузи! — істерично заверещав Ферчайлд, зриваючи з плеча карабін.
В мокрому чагарнику засопіло. Бах, бах, бах!
Щось глухо застогнало. Хтось важкий, мов носорог, побіг углиб чагарника.
Всі троє кинулись у кущі. На траві, розмірено дихаючи, спав Спендлер — брудний і дуже блідий. Ліву штанину його було відірвано. На обмотаній ликом нозі — шина з товстої палиці.
На кущах червоніли плями густої крові. Під корінням стояла ціла калюжа її.
— Він хотів непомітно підкинути нам Спендлера… — розгублено промовив Догерті.
— Такого не бачили ні батько мій, ні дід… Зате у вас тепер не пропадатимуть бочки з автолом, містер Ферчайлд! — сумно зауважив Мікі.
