Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович (лучшие книги txt) 📗
І в мене чомусь починають сіпатися руки й ноги. Я чую якусь своєрідну музику, що майже повністю складається з барабанного дробу. Її ритмові неможливо чинити опір.
Раптом помічаю, що танцюю. Танцюю, високо підкидаючи ноги. Коліно не болить анітрішечки.
Я зовсім забув про крик. А він став слабкий і близький — виходить, людина гине.
З усієї сили роблю ривок. Падаю. Мої руки і ноги гарячково рухаються, ніби в заводної іграшки, що перекинулася.
Знову доводиться повзти. Зараз ще важче, ніж на першому майданчику, бо я не можу оволодіти своїми руками й ногами. Вони танцюють. Якби не крик, я б здався.
Добре, що бильця близько. Так-сяк перекочуюсь через них, стаю на тремтячі ноги і бачу зовсім близько жовтий ніздрюватий лід і чорну, мов туш, воду. Там борсається якась істота… дитина!
Чому тут лід і вода?
На ходу скидаю піджак. Скоріше! Інакше буде пізно!
Наступної миті я вже не бачу ні дитини, ні ополонки. Переді мною — рівна підлога майданчика.
Хтось називає моє ім'я. Повертаю голову — Сергій Петрович! Його обличчя стривожене.
— Куди вас занесло? Хіба вас не попереджали?
Я розгублено озираюсь навкруги.
— А де ж той, що тонув?
— Ходімо до кабінету. Там я все вам поясню, — каже Сергій Петрович.
Я не вгамовуюсь.
— Тут тільки-но була ополонка.
— Ніякої ополонки, як бачите, нема. Це галюцинація, — виразно і дуже спокійно каже Сергій Петрович і бере мене під руку. — Ходімо ж.
Я підкоряюсь, але все ще прислухаюся і оглядаюсь. Крику більше не чути.
Сергій Петрович щільно зачиняє двері кабінету і пропонує:
— Прошу сідати. Розповідайте, що трапилось.
Він вислухує мою досить-таки безладну розповідь, підперши щоку рукою і зморщивши обличчя, ніби від зубного болю.
Поступово в кабінеті починають плавати кільця тютюнового диму.
Сергій Петрович запалює нову сигарету і каже:
— Цей кабінет відекранований від робочих майданчиків. А ви не зачинили за собою двері. З цього все й почалось. Та й ви до того ж хвилювалися. Зрозуміло?
Мабуть, у мене був надто розгублений і не дуже розумний вигляд. Посмішка майнула на вузькому обличчі Сергія Петровича, сховалась у зморшках біля куточків рота.
— Я не міг приділити вам минулого разу багато часу, і ви не все зрозуміли. Зате зараз самостійно надолужили прогаяне. Так би мовити, перевірили матеріал для наступної статті на собі.
Пам'ятаєте, ми розмовляли про модуляції електромагнітного поля? Ми їх розділили на частоту і ритм…
Я вже почав про дещо здогадуватися.
—І ось порівняно недавно, — розповідав він, — ми з'ясували, що, змінюючи ритм імпульсів магнітного поля, куди вміщено різні молекули, ми можемо штучно змінювати ритм їхніх коливань. Ми досліджували ці явища на речовинах у ході реакції, потім на бактеріях і ділянках живої тканини, на ізольованих органах, а зараз перейшли до дослідів на тваринах. Тут нас особливо цікавлять нервові клітини в усій системі організму. Кожний робочий майданчик огороджений бильцями. В них проходять проводи. Автомати вмикають і вимикають струм у певному ритмі. Є ритми, що збуджують ділянки пам'яті. Є ритми, що вбивають вірус. Вони нешкідливі для організму тварини. А втім, ходімо зі мною, там самі побачите.
Ми вийшли з кабінету і пішли коридором. Біля одного майданчика Сергій Петрович зупинився і щось підказав лаборантові, який проходив повз нас. Невдовзі той повернувся з кліткою, де сиділи морські свинки. Звірки ледве ворушилися, шерсть місцями вилізла, лапки опухли.
— Їх заражено дуже небезпечним вірусом, — сказав Сергій Петрович. — А зараз покладемо їх на майданчик.І
Лаборант вніс клітку на майданчик, поставив на одне з намальованих крейдою кіл. Спочатку нічого не було помітно. Але вже через кілька хвилин свинки пожвавішали. А ще через півгодини пухлини на лапках помітно зменшилися.
— Скоро вони повністю одужають, — впевнено сказав Сергій Петрович і знову попросив про щось лаборанта.І
Поки той ходив до віварію, ми перейшли далі. І ось уже в руках професора кролик з перебитою лапкою.
— Ритм поля на цьому майданчику сприяє дуже швидкому відновленню кісток і тканин, — сказав Сергій Петрович, саджаючи кролика в одне з відділень клітки.
Минуло не більше години — і кролик почав стрибати, поки що обережно стаючи на хвору лапку.
Професор ніби не помічав мого захоплення і здивування. Він розповідав далі.
— Всього тут сорок майданчиків і сорок ритмів одночасно. Перебігаючи з одного майданчика на інший, ви потрапляли в різні ритми, і у вас то загострювалась пам'ять, то гальмувалась робота м'язів.
Зараз мені стало ясно, чому почувся крик, який насправді існував лише в моїй пам'яті. А те, що я біг на допомогу… Виходить, це не було сміливістю. Виходить, я не поспішав допомогти людині — мене гнали проти моєї волі ритми електромагнітних полів. А інакше… Що було б тоді? Я не втримався і спитав про це у Сергія Петровича.
— Ні, ні,— квапливо промовив він. — Ритмів гуманності або взаємодопомоги, звичайно, не існує. Не треба плутати біофізику з вихованням.
Я полегшено зітхнув і подивився на стінку приладу, який стояв навпроти. Вона була гладенько відшліфована і могла б правити за чудове дзеркало. Слово честі, в цю мить я не мав нічого проти людини, яка відбивалася в ньому.
…У мене залишилася оригінальна пам'ятка про цю зустріч з Сергієм Петровичем. Кожного разу, коли хтось при мені скаржиться на хвору ногу або шкутильгає, я згадую про своє коліно — воно більше ніколи не болить.
СПРАВА КОМАНДОРА
Повість
ПРОХАННЯ ЗВИНУВАЧЕНОГО
“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий—захисник…”
Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…
Слідчий—захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.
“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”
Густий голос, чітка вимова:
— Маєте до мене запитання?
— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…
— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.
— Що встигли вияснити у моїй справі?
Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.
“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.
— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.
Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:
— Встановлено точно.
Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по—лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?
Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”
Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:
— Викликаю Раду.
Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:
