Колиска на орбіті - Азимов Айзек (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗
Кімната поступово освітилась. Том Вулф стояв, дивлячись у вікно, великий, масивний, а лице — бліде, стомлене. Він споглядав ракети, які шугали в тьмяному передвечірньому небі.
— Я спершу не зрозумів, що ви для мене зробили, — мовив він. — Ви даєте мені ще трохи часу, а час це те, що мені найдорожче і найпотрібніше, це мій друг і ворог, я завжди з ним змагався, і, певне, віддячити вам можу лише так. Хай буде, як ви хочете. — Він затнувся. — А коли я закінчу роботу? Що тоді?
— Повернешся до лікарні, Томе, в тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік.
— Інакше не можна?
— Ми не можемо змінити Час. Ми взяли тебе тільки на п’ять хвилин. І повернемо на лікарняне ліжко через п’ять хвилин після того, як ти його залишив. Таким чином, ми нічого не порушимо. Це вже історія. Те, що ти живеш з нами зараз, у майбутньому, нам не зашкодить. Але якщо ти відмовишся повернутись, ти зашкодиш минулому, отже, і майбутньому, там багато що піде шкереберть, настане плутанина.
— Два місяці, — проказав Томас Вулф.
— Два місяці.
— А ракета на Марс вирушає за годину?
— Так.
— Мені потрібні олівці й папір.
— Ось маєш.
— Треба збиратися. До побачення, пане Філд.
— Хай щастить, Томе.
Шоста година. Заходить сонце. Небо червоніє, мов жар. У просторому домі тиша. Жарко, але старого лихоманить. Нарешті приходить професор Боултон.
— Ну що, Боултоне? Як він почувався, як поводився на космодромі? Та кажіть уже!
Професор усміхається.
— Він просто якесь диво — такий велетень, жоден скафандр йому не підійшов, довелося негайно робити новий. Шкода, що ви не бачили, як воно було: все-все він обійшов, усе обмацав, принюхувався, наче собака, балакав не вгаваючи; очі круглі, жадібні, і від усього він у захваті — ну чисто тобі хлопчисько!
— Добре, добре! Боултоне, а ви й справді протримаєте його тут два місяці?
Боултон нахмурився.
— Адже ви знаєте, що він належить не нашому часові. Якщо потужність хоч на мить зменшиться, минуле відразу притягне Вулфа назад, наче гума паперову кульку. Повірте, ми щосили намагаємося його втримати.
— Збагніть, це конче потрібно! Не можна, щоб він повернувся, не докінчивши книжки! Ви повинні…
— Дивіться! — перепинив його Боултон. У небо злетіла срібна ракета.
— Це він? — запитав старий.
— Так, — відповів професор. — Вулф летить на Марс.
— Молодець, Томе! — заволав старий, стрясаючи кулаками над головою. — Дай їм там чосу!
Ракета потонула в вишині, вони провели її очима.
Десь опівночі до них дійшли перші сторінки.
Генрі Уїльям Філд сидів у своїй бібліотеці. На столі перед ним дзижчав апарат, який повторював слова, написані далеко по той бік Місяця.
Апарат писав їх чорним олівцем, точно відтворюючи карлючки Тома Вулфа, які він надряпав за мільйон миль звідси. Ледь дочекавшись, коли на стіл ляже стосик аркушів, старий схопив їх і взявся читати, а Боултон і прислуга стояли й слухали. Він читав про Простір і про Час, про політ, про велику людину на великій путі, про довгу північ, про космічний холод і про те, як ця зголодніла людина жадібно всотує все і вимагає ще й ще. Він читав, а кожне слово було сповнене і горіння, і грому, і таїни.
Космос наче осінь, писав Томас Вулф. І вів оповідь про пустельний морок, про самотність, про те, яка мала загублена в космосі людина. Оповідав про вічну, неминущу осінь. А ще про зореліт, про те, як пахне метал, який він на доторк; а ще про чуття високої долі, про шалений захват, який переживаєш, відриваючись нарешті від Землі, залишаючи позаду всі земні завдання й печалі, і прагнеш до завдання куди важчого, і до печалі куди гіршої. Так, то були чудові сторінки, і вони казали те, що неодмінно слід було сказати і про Всесвіт, і про людину, і про її манюсінькі ракети, що загубилися в космосі.
Старий читав, поки захрип, потім читав Боултон, далі інші — до глупої ночі, коли апарат припинив писати і всі зрозуміли, що Том уже в ліжку, там, у ракеті, що летить до Марса… либонь, він ще не спить, ні, ще довго не засне, лежатиме без сну, ніби хлопчисько напередодні відкриття цирку: йому не віриться, що вже зведене величезне, чорне, всіяне коштовними камінцями шатро й вистава починається, і десять мільярдів сяйливих акробатів похитуються на пружно напнутих дротах, на невидимих трапеціях Простору.
— От! — видихнув старий, обережно відкладаючи останні сторінки першого розділу. — Що ви про це скажете, Боултоне?
— Це добре!
— Дідька лисого добре! — заволав старий. — Це пречудово! Прочитайте-но ще раз, сідайте і прочитайте ще раз, хай йому біс!
Отак воно й велося, день за днем, по десять годин поспіль. На підлозі виростала купа жовтуватого списаного паперу, за тиждень вона стала величезною, за два тижні — неймовірною, наприкінці місяця — просто Неможливою.
— Ви послухайте лишень! — кричав старий і читав уголос. — А це?! — казав він. — А ось іще розділ, Боултоне, а ось повість, її щойно передано, назва — “Космічна війна”, ціла повість про те, як ото воно — воювати в космосі. Він балакав з різними людьми, розпитував солдатів, офіцерів, ветеранів Простору. І про все написав. А ось іще розділ, називається “Довга північ”, а цей — про те, як негри заселили Марс, а ось нарис — опис марсіанина, йому ж ціни нема!
Боултон кахикнув.
— Пане Філд…
— Потім, потім, не заважайте.
— Кепські новини, сер.
Філд підвів сиву голову.
— Що таке? Щось з Елементом Часу?
— Передайте Вулфові, нехай поквапиться, — м’яко сказав Боултон. — Певне, зв’язок з минулим урветься цього тижня.
— Я дам ще мільйон доларів, тільки підтримуйте його.
— Річ не в грошах, пане Філд. Тепер усе залежить від звичайної фізики. Я зроблю все, що можу. Але ви його про всяк випадок попередьте.
Старий зіщулився у кріслі, став зовсім крихітним.
— Невже ви саме тепер заберете його в мене? Він так чудово працює! Бачили ви, які ескізи він передав лише годину тому — оповідання, шкіци? Ось це — про космічні течії, а це — про метеорити. А ось початок повісті під назвою “Пушинка й полум’я”…
— Нічого не вдієш…
— А якщо ми його втратимо зараз, то, може, ви зумієте доставити його сюди ще раз?
— Надмірне втручання в минуле надто небезпечне.
Старий ніби скам’янів.
— Тоді так. Зробіть, щоб Вулф не марнував часу на олівця та папір — нехай друкує на машинці чи диктує, коротше, подбайте про якусь механізацію. І то неодмінно!
Апарат стрекотів без угаву — за північ, і до світанку, і цілий день. Старий усю ніч не спав, ледве склепить повіки, як апарат знов оживає — і він стрепенеться, і знов космічні простори й мандри та неосяжність буття ринуть до нього, перетворені думкою іншої людини.
“…безкраї зоряні космічні луки…”
Апарат затнувся, здригнувся.
— Давай, Томе! Дай їм чосу!
Старий закляк, чекаючи.
Задзвенів телефон.
Голос Боултона:
— Ми більше не в змозі підтримувати зв’язок, пане Філд. Ще хвилина — і контакт Часу зійде нанівець.
— Щось зробіть!
— Не можу.
Телетайп здригнувся. Мов зачарований, похоловши з жаху, старий стежив, як складаються чорні рядки:
“…марсіанські міста — предивні, неймовірні, наче камені, зірвані з гірських верховин якоюсь стрімкою, небаченою лавиною, і вони застигли нарешті сяйливими розсипами…”
— Томе! — вигукнув старий.
— Все, — пролунав у слухавці Боултонів голос.
Телетайп трохи погаявся, відбив ще слово і замовк.
— Томе! — на відчай душі закричав Філд. Він почав тормосити телетайп.
— Дарма, — мовив голос у слухавці. — Він щез. Я вимикаю Машину Часу.
— Ні! Зачекайте!
— Але…
— Чули, що я сказав? Почекайте вимикати! Може, він ще тут.
— Його вже нема. Все дарма, лише марнується енергія.
— Хай собі марнується!
Філд пожбурив слухавку.
І повернувся до телетайпа, до незавершеного речення.
— Ану, Томе, не можуть вони отак собі здихатися тебе, не піддавайся, ану давай, продовжуй! Доведи їм, Томе, що ти молодець, ти більший, ніж Час і Простір та всі ці кляті механізми, у тебе ж бо така величезна сила, така залізна воля. Томе, доведи їм усім, не дай відправити себе назад!
