Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗

На прощання Джосер подарував мені два мідні листи, списані незрозумілими знаками-літерами. Він пояснив, що листи належали таємничому острівному народу, — людям, яких кульгавий Гефест [11] вигнав з їхньої власної домівки. Щасливо врятувавшись волею провидіння, атланти розселилися між різними народами і поступово змішалися з ними, залишивши після себе тільки легенду. Дуже давно один з чужинців перед смертю передав на сховок настоятелю храму Ра оці мідні згортки.

Послухавши Джосера, я рушив у путь. Подорож минула без особливих пригод. Наприкінці другого літнього місяця я вже був у славному місті. Оселився у Гелеса — земляка а Корінфа. Його теж зацікавила стародавня легенда, і він охоче взявся мені допомогти. Головний доглядач сховища папірусів був Гелесів добрий знайомий — жрець Менхерес. Завдяки його старанням ми відшукали зібрання хронік часів правління Аменхотепа III. Саме в цих рукописах ішлося про загибель держави Міноса.

Вражало те, що норовливий Гефест, забравши державу атлантів до свого підземного царства, самих атлантів не знищив! Жителі острова ЗНАЛИ про небезпеку! Виходить, старий Джосер таки мав слушність, коли розповідав про дивне провидіння, яке осяяло цей народ.

У тому, що царство Міноса і таємнича Атлантида — одне й те саме, не було сумніву — це підтверджували знайдені карти, документи, переклади мінойських текстів. З великою увагою читав я ієрогліфи єгиптян, і переді мною поступово поставала трагічна картина піднесення й занепаду могутньої цивілізації.

Тексти, писані незрозумілими значками мінойців, люб’язний Менхерес узявся тлумачити сам. Я попросив його по можливості не відходити од оригіналу. В одному з них ішла мова про капітана мінойського судна Демера, який, звітуючи перед своїм царем про подорож до берегів Понту Евксінського, [12] розповів про страшну небезпеку, що загрожує острову. Жрець зробив дослівний переклад:

“Про порятунок твій, Демере пречудовий, мені повідав мудрий Осокрон — наглядач у святилищі Кліто. Не так давно йому ти звірився у храмі, сказав про небезпеку, що вже давно тяжіє над всіма нами. І жерці подібне щось говорять, одначе держать все в великій таємниці.

— О славний Міносе! — Демер звернувся до володаря країни. — Я розповім про все, лише слухай ти уважно.

— Хутчій же починай! — вигукнув цар нетерпляче.

Слова зачувши ці, Демер мерщій до розповіді взявся.

— З понту, що Евксінським зветься, вертав мій корабель додому, на борт свій перед тим узявши чимало всякого добра. Збіжжя й мед везли ми в діжках нечисленних. Хутра всілякі милували око впереміж з золотом і сріблом… Усього вдосталь було. Здавалось, пречудово йшла подорож ця, аж доки наш вітрильник не трапив межи скал Босфору. Пінявили довкола гребні хвиль, сягало око скільки. Той, що над нами ходить, [13] кудись запропастився, ї темний морок корабель окутав. Бореєм [14] грізним гнані, в обшивку судна хвилі бились. Борти тріщали, рвалися вітрила, ось щогла повалилась… Але ніхто не впав у розпач і не злякався — не вперше довелось пригоди зазнавать лихої. Та щастя того дня, проте, лишило нас. Ще більше розлютився Посейдон, коли уздрів зухвальство те безтямне. Немов горіха шкаралупки, зламав він судно і гребенем крутим накрив усіх, хто хулив бога моря… — Схвильований Демер замовк на мить, та за хвилину знову рік:

— Тепло Гіперона торкнулось уст моїх, і я розплющив очі, щоб краще роздивитись золоте проміння. О боги! Побачив руку я красуні неземної, що ніжно гладила моє лице. Збентежений, не знав я, що й гадати. Тихенько засміявшись, вона по-своєму щось швидко проказала. Враз в голові моїй велике замішання сталось, немов тлумач незримий з’явився раптом, перекладаючи почуте. Все стало зрозумілим.

— Ожив нарешті розумлянин цей, — звернулася вона до когось.

Лише тепер помітив, що волею чиєюсь доставлено мене було в кімнату дивовижну. Зі стін блискучих надто й незвичайних своїми кольорами нам, мінойцям, світіння ширилося навкруги. То зеленаве, то червоне лилося світло. Немов чиєсь дихання рівне і спокійне мені ввижалось. Однак в душі не спізнавав я страху. Поплив перед очима знов туман, і тіло неприємна млість одразу ж огорнула.

— Невдовзі незнайомцю стане краще, — крізь дрімоту почув я голос.

І справді, без зусилля всякого підвівся і сів навпроти рятівниці своєї. І сила, й міць вернулися до мене. Той, до кого зверталася красуня, стояв при вході. Обоє були вдягнені у щось блискуче, кольору неба. Ніколи ще такого одягу не бачив я. Хто ці чужинці?

— Друзі твої ми, Демере, — немов підслухавши моє німе питання, відповіли, всміхнувшись щиро. — На превеликий жаль наш, ми не змогли завчасно прийти на поміч вам. — І смуток щирий забринів у їхніх голосах.

— Не бійся нас, — промовила красуня.

— Ніхто ще в боягузтві не звинувачував Демера, — образивсь я.

— Ми знаємо про це, — упав чужинець в слово. — Сміливий ти й відважний.

Всміхаючись привітно, до мене рушив він. Сказав і для вітання руку простягнув.

— Мене звуть Ану, а це, — кивнув головою на дівчину, — моя подруга, лікар Ула.

Міцним рук потиском ми обмінялись. Враз недовіри пелена з моїх очей пропала, і я наважився спитати вголос:

— А ви хто будете, рятівники неждані? Без сумнівів усяких, не є ви грізними богами, хоча за них спочатку я прийняв вас.

— О ні, Демере! Такі ж ми люди, як і ти. І надприродне нам ніщо не притаманне. Колись настане день, і розпізнають Час і Простір твої потомки також. Підвладне Розуму усе, Демере.

Признатися, спочатку мене вражали їхні слова, але невдовзі дещицю став я розуміти. Чужинці й справді не були з роду грізного Зевса. Колись давно у Дальню Путь полинули вони, щоб віднайти Братів в Безмежжі Океану. Пізнати розум чийсь іще, щоб не самітними лишитись. На кораблях своїх літали між світів чужих, що діамантами розсипалися в небі. Далеко од власної домівки натрапили вони на царство Геї, [15] і їхній “Араго”, [16] гіпероновим гнаний вітром, знайшов тут дім.

Повідали чужинці з піднебесся, що вже давно вивчають нашее життя. А надто до душі припала їм країна, де правиш ти, о славний Міносе! Мовляв, для поколінь прийдешніх колискою стане вона.

— Слова твої, Демере, слух милують, немов бальзам цілющий. Однак занадто вже казковим мені почуте видається.

Схиливши голову в шанобі, до розповіді знову взявся наш герой.

— Оповіли мені чужинці про батьківщину свою, яку покинули далеко в Океані, [17] про свій народ, про звичаї і побут краю. Щаслива та країна, відкіль вони прибули. Всі рівні там, про бідність і багатство ніхто не відає давно.

— Багатих й бідних там немає? — був прездивований мінойців цар почутим, однак промовчав і далі слухав підданого свого.

— Аж ось настав той день, коли прощатись мали ми. Всім сумно було.

— Демере, — звернувсь до мене Ану. — Ми змушені тобі печаль одну повісти. Розкрити таємницю надважливу. Отож уважно слухай. Велика небезпека загрожує твоїй країні. Розбурхана стихія під островом клекоче.

— Виходить, порятунку нам немає? — я вражено спитав.

— Біді цій лиш частково можна запобігти, — додала стиха Ула. І надто чудернацьку річ узявши з рук замовклого Ану, мені піднесла урочисто.

Не бачив я чогось подібного ніколи. Були там коліщатка хитромудрі дуже, кружальця різні, всілякі кульки й важелі малі. А на поверхні — світнеє каміння, що блискотіло й грало кольорами…

— Це пристрій винятково точний, — узявся до пояснення Ану. — Коли червоним кольором враз камінці усі заграють, то означає це, що днів за п’ять чи шість пристанище своє Гефест покине. Це знак вам буде рятуватись і острів свій полишити мерщій…