Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.
В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.
— Вітаю вас, громадяни, — промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.
— Вітаємо й тебе, незнайомцю, — з гідністю відповіли греки.
— Вибачте, ви не скажете… — звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:
— Вітаю тебе, о чужоземцю!
Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.
— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!
— Дуже приємно, — ввічливо вклонився я. — А мене звати…
— Не треба, — величним жестом перервав мене чоловічок. — Я бачу твоє ім’я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!
Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.
Зверху на передньому агрегаті було написано: “Геракл”, що означало “генератор автономний квантовий лінійний”. Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:
— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він. — Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?
Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.
— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах, — поблажливо сказав він. — Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.
За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.
— Чи знаєш ти, о Геракле, — гугнявив він, набивши рот їжею, — що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому судилося за моїм дорученням звершити славні подвиги. Поважаю дельфійського оракула, він рідко помиляється. Чи не про тебе часом було його пророцтво?
— Мені здається, не про мене, — насторожився я. — Я маю трохи інші плани.
— От, от, — з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей. — Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.
Я відчув щось недобре.
— Так от, — вів далі царьок, — ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже, дорожиш. Поки не виконаєш моїх— доручень — не віддам.
Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні в минуле можуть бути порушені причинно-наслідкові зв’язки. Я вирішив вступити в переговори.
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.
— Слухай же, — поквапливо заговорив він. — Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!
Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.
— Згоден, — стримано відповів я, — але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.
Всі здивовано переглянулися і знизали, плечима.
— Ні… не знаємо… Не чули…
Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, Списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.
Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту, я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину; Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.
— Бідолаха, — сказав я співчутливо. — Охляв же ти!
Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В ній нікого не було.
— Нема твого господаря, — сказав я псові. — У ваш вік постійних воєн це й не дивно.
Пес жалібно заскімлив.
— Ех ти, Цербере, — поплескав я його по спині. — Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.
Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів вія зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:
— Шукай, Цербере, шукай!
Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували, гіллям і листям. Я став швидко вивільняти машину із схованки. Цербер, ніби розуміючи мене, розгрібав листя передніми лапами.
Раптом від міських воріт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.
Я швидко, вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам’ятатись, як опинився дома.
Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу. Так ми розгадали Дві загадки.
— Чому дві? — спитав Сергій. — Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?
— Друга? — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.
Сергій теж усміхнувся.
— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?
Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:
— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: “Де початок того кінця, де кінчається початок?” На це питання ще ніхто не відповів.
Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.
