Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Почекайте, Борисе, — сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?
Але замість Гуро відповів знову Рижко.
— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.
— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте звідки ви все це знаєте?
— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.
Сокіл сердито глянув на Василя.
— А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?
— Цього не може бути! — схвильовано сказав Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл.
Гуро засміявся:
— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.
— Яка?
— Давайте перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготовленість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?
Микола Петрович кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, подивився скоса на Рижка і сказав:
— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, цебто, коли відстань між планетами найменша — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.
— Хм… Правильно, га?
Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивовання з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову підведеною.
— Правильно, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?
— Дванадцяти тисячам шестистам кілометрам.
— Швидкість руху Венери по орбіті?
— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.
— А Землі?
— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко.
— М-да… — хитнув головою Риндін. — Більше запитань не маю. Досить!
Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:
— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?
— За неповними даними, які ми ще маємо перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі, і тому мусить бути вищою від земної.
Гуро всміхнувся: просто молодець цей хлопець!.. Тимчасом Сокіл ще ставив запитання:
— Атомна вага радію?
— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих.
— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?
— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.
Сокіл махнув рукою:
— Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хімії та геології.
Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:
— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ви знаєте, хлопче, що це таке?
Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця, потім підвів свої очі на Гуро й відповів:
— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.
— Молодець! — міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. — Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…
— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?
— А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?
— Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!
— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не пропустить нагоди потренуватися. Треба, щоб рука не відвикала тримати зброю. Я й вам із Миколою Петровичем раджу вчитися стрільби, — відповів серйозно Гуро. — Але про це потім. Ану, хлопчику, ходім! Ось тобі мішень.
Він прикріпив до стіни паперову мішень.
— Стріляй. Десять пострілів. От звідси, від цієї стіни, рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе снайпер!
Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак нітрохи не почував себе ніяково, немов саме на такий прийом він і розраховував. Василь став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:
— Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо це ж небезпечна річ — складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…
— Стріляй, стріляй, — заспокійливо відповів мисливець. — Можу запевнити тебе, якщо не влучиш — пістолет не буде винний. Я його пристріляв.
Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним.
Постріл. Маленька кулька врізалася у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко похитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.
— Ой! — скрикнув він. — Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!
Риндін весело засміявся:
— Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула пістолет і вас з такою ж силою, з якою вона відштовхнулася. На Землі ви б не помітили цього, а тут — бачите, який поштовх… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика, порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?
Рижко задумався, опустивши пістолет; униз.
— Ай справді, що, робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?
— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб. Але Рижко вже відповідав сам:
— Треба опертися спиною об стіну. І все.
Так він і зробив. І знову підвів пістолет.
Постріли пролунали один по одному. Коли хлопець закінчив стріляти, Гуро підніс угору прострілену мішень і подивився. Потім він глянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку і, звертаючись до Риндіна і Сокола, сказав:
— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких саме успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватись. Такі наслідки даються не зразу і нелегко. Бо цей хлопчик…
Він зробив багатозначну паузу:
— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, як і слід справжньому снайперові!..
6. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ
До вечора (власне, умовного вечора) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників всесвіту. Щодо Гуро, то для нього авторитет Рижка став безсумнівним зразу ж після стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю.
Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами:
— Ану, їжте! У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо прибути міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.
— Розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…
Проте Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями, мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро у своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:
