Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
На цьому мій інтерес до Уха було вичерпано. Не можна марнувати час — треба дослідити інший щабель драбини…
На прощання я постарався направленим випромінюванням стерти з пам’яті Уха деякі спогади й навички. Вони могли перешкодити йому в подальшому житті в джунглях серед мавп.
Коли до печер лишалося близько трьохсот метрів, нас помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і до нього почали збігатися люди. Натовп наїжився списами, над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого не робив, чекаючи розвитку подій.
Незабаром серед натовпу з’явився вождь із своїм почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від часу вождь, вказуючи на мене, виголошував:
— Еламкоатль!
Це було ім’я найголовнішого бога.
Натовп підхопив ім’я і в один голос прокричав його. Проте люди по-різному реагували на мою появу: одні вклонялися, інші з жахом відверталися. У мене виник здогад.
— Ви вже зустрічалися з подібними до мене? — спитав я Касіта.
— Так. Тоді ми жили в іншому місці. Богів було багато. — Він розчепірив пальці обох рук, три загнув.
— Вони принесли вам подарунки?
— Дали нам солодку смолу і обіцяли повернутися. Ми покинули ті місця.
Від натовпу відділилося кілька чоловіків і попрямували до мене. Це були посли. На витягнутих долонях вони несли засушених комах, ягоди, круглий блискучий камінець. Не доходячи кількох кроків, вони впали на коліна й поклали перед собою подарунки.
Натовп напружено стежив за цією процедурою.
Довелося прийняти подарунки, і з натовпу вирвалося одностайне зітхання.
Я підвів з землі одного з послів. Це був вождь, батько Касіта. За його прикладом підвелися й інші. Вони поспішили відступити подалі від мене й стати ближче до своїх родичів. Вождь залишився. Він щосили намагався зберегти гідність.
— Ти врятував мого сина, могутній боже. Володій нами.
Я не став переконувати його в тому, що я не бог. Це було б марно її небезпечно, зокрема для молодої пари.
У супроводі послів ми наблизились до натовпу. Касіт і Ла старалися триматися ближче до мене, але зараз одноплемінні майже не звертали на них уваги. Люди схилялися переді мною, дехто падав па землю, закриваючи обличчя руками.
— Еламкоатль з нами! — тріумфуючи, вигукував вождь.
Так мені довелося стати богом у племені імпунів. Я докладав зусиль, щоб бути добрим і мудрим богом, принести користь тим, хто вірив у мене. Колись Михайло Дмитрович сказав мені: “Наша зброя — віра і сумнів. Однак є немало людей, чия зброя — лише віра. Вона допомагає вести тяжку боротьбу за те, щоб життя не здавалося безглуздим. І хоча віра породжує ілюзії та міражі, однак для слабкодухих — це рятівні ілюзії, а для сліпих — їхні очі. І якщо вже хтось повірив, що ти здатен зробити його дужим і щасливим, то зумій жаліти його, не принижуючи”.
Як бог імпунів я благословив Касіта і Ла, і плем’я змушене було погодитися, щоб вони жили на його землі й під його захистом. Я скасував також звичай приносити криваві жертви.
Моїм вірним помічником став Касітів батько. Я переконався, що він невипадково є вождем племені. Одного разу він пояснив мені загадку, пов’язану з одруженням його сина на дівчині з чужого племені.
— Винен я, порушив заборону, закон предків, — сказав він. — Послав сина взяти дружину з іншого племені. Що було робити? Коли беруть у дружини дівчину свого племені, часто народжуються кволі діти. Коли одружуються на чужих — діти міцніші. Про це мені казав мій батько. Я теж помічав це. Нам потрібні міцні діти, воїни.
Так вони, ці напівдикуни, не маючи ніяких пристроїв для експериментів, відрізані від світу, замкнуті в невеликому просторі кочів’я, володіючи лише умоглядною інформацією про життя свого племені, зуміли відкрити один з найголовніших генетичних законів. Більше того. Щоб скористатися відкриттям, ця людина не побоялася піти проти усталених законів, проти волі свого племені, осмілилася жити не так, як жили батьки, діди, прадіди — багато поколінь. Треба було зважитись на великий дослід і послати на це власного сина.
Я ще раз переглянув думки, що виникли у мене, перш ніж вирішити, які з них сховати на зберігання в пам’ятеку, а які забути. І подумав, що, можливо, одним з найзначніших явищ у боротьбі людини за краще життя, за розуміння світу з давніх-давен була боротьба проти самого себе, проти обмежень, створених власною свідомістю. Вони були необхідні, бо водночас були й охоронцями, допомагали підтримувати визначений, перевірений багатьма поколіннями життєвий устрій. А устрій цей гарантував виживання в суворій боротьбі із стихіями, з хижаками, з конкурентами.
Треба буде неодмінно висловити і ці мої думки Михайлові Дмитровичу. І тут я згадав, що їх тільки умовно можна назвати моїми. Моїм було тільки спостереження. Адже майже те саме казав мені вчитель. Ні, я не забув нічого, чого він навчав мене. Просто необхідне було спостереження, щоб закріпити їх. А втім, і це він врахував, коли сказав, потираючи глибокі залисини на лобі: “Пересвідчишся на власному досвіді”. От я й пересвідчився. Пишатися мені нічим. Хто я такий? Носій чужих думок, чужої волі. Мені стало прикро. З’явилося нове тривожне відчуття. І я подумки сказав, наважився сказати вчителеві: “Чи здатні ви, Михайле Дмитровичу, здійснити те, що зробив вождь дикунів? Так, я знаю, що ви без вагань, не боячись, підете на будь-який дослід, навіть якщо він загрожуватиме вашому існуванню. Та чи наважитесь ви послати на такий дослід власного сина?”
Я вражено й захоплено дивився на цього напівдикуна, схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав на мене з пошаною і страхом, боячись покарання. Усвідомивши комічність ситуації, я усміхнувся, і, підбадьорений цією усмішкою, він насмілився спитати:
— Великий боже, прощаєш мене?
— Ти вчинив розумно, — відповів я і поклав йому руку на плече. — Можеш сказати про це своїм одноплемінцям.
Він не зволікав. Його ближні одразу ж скликали на галявину всіх дорослих людей племені, і вождь, стоячи поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер юнаки можуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з дівчатами інших племен.
Я спостерігав за результатами своїх вчинків і мимоволі згадував легенду, записану на золотому дискові і табличках. “А хто ж був бог Аамангуапа, — думав я, — котрий жив на дні моря і навчив вирощувати плоди, будувати житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки, справи, чи не обростуть і вони легендою, і вчені сперечатимуться про бога Еламкоатля, сушитимуть голови над загадкою його появи?”
Мимоволі спадали на думку й інші загадки, що краяли мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці, пов’язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні проникнути в таємницю власного життя?
Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як мені здавалось, я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об’єднує нас, чому я не можу забути її?
Невиразна картина виникла з глибин моєї пам’яті: берег теплого моря, я і вона на надувному матраці. До нас хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це — Михайло Дмитрович. Він щось говорить, сміється… Бузкового кольору хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску, мчать на мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті грані. Вони пробивають захисну плівку, і в мене з’являється нове, не звідане раніше почуття, ще болючіше, ніж почуття самотності, яке часом так мучить і заважає спокійно думати…
Де зараз Людмила, що з нею? Мені так захотілося її побачити, що я не витримав — зосередив енергію в першому і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її хвилю і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали тонку тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну. Ямка на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві округлі коліна затяглися мерехтливим серпанком…
Мені довелося урвати сеанс зв’язку. Пляму світла — вхід до печери, де я перебував, — закрила тінь. Це з’явився вождь.
— Великий Еламкоатлю! Мисливці вистежили велике стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде вдалим…
Я не міг відмовитись.
