Таємниця двох океанів - Ткач Д. (серия книг .txt) 📗
— Що там робиться нарешті? — не витримав капітан. — Товаришу Козирєв, підіть туди і розберіться.
Не встиг Козирєв зробити і двох кроків у напрямі до виходу, як раптом Павлик, що сидів у дальньому кінці стола, обличчям до дверей і коридора, схопився, наче підкинутий, із стільця і, заціпенівши на місці, з очима, непорушно зверненими в коридор, з простягнутою вперед рукою, пронизливо закричав:
— А-а-а! Дивіться!.. Талі!.. Там!..
Немов божевільний, він зірвався з місця, стрілою пронісся мимо всіх, підбіг до дверей і, підскочивши, повис на велетенській постаті, що переступала в цей час через поріг червоного кутка.
У дверях стояв Скворешня — блідий, з запалими щоками, з довгими розкуйовдженими вусами.
Гучне одностайне «ура» пронеслося по всьому приміщенню. Двадцять чоловік, скам'янівши на мить, не зводили широко розплющених очей з цього видіння. Потім усе змішалося і, перекидаючи стільці, відсунувши стіл, що. заважав, люди кинулися до Скворешні. Той продовжував нерухомо стояти з повислим на його грудях Павликом, спрямувавши поверх натовпу, що оточував його, запалені очі на капітана. Нарешті, легким рухом знявши з себе Павлика, відсторонюючи рукою натовп, він зробив два кроки вперед у напрямі до капітана, виструнчився і знайомим гудінням відрапортував:
— Товаришу командир, маю честь з'явитися!.. Пробачте, запізнився.
Тут його погляд зісковзнув з обличчя капітана, спрямувався кудись убік і, немов заворожений, застиг там.
— Скворешня! Це ви?! — вигукнув капітан, ледве отямлюючись і простягаючи йому обидві руки. — Звідки? Яким чином?
— З вихідної камери, товаришу командир! — з дрижанням у голосі відповів Скворешня, не зводячи палаючих очей з чогось, що було за плечима капітана, і нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
— З вихідної камери?! — здивовано перепитав капітан. — Що ж ви там робили?
— Спав, товаришу командир! Не пам'ятаю як, але заснув… Пробачте, товаришу командир…
Скворешня навіть подався своїм масивним корпусом уперед, мимо капітана, до якоїсь точки, куди нестримно тягло його щось.
— Що з вами, товаришу Скворешня? — звернув, нарешті, увагу на його дивну поведінку капітан. — Ви хворі?
— Пробачте, товаришу командир! — зривистим голосом пробурмотів Скворешня. — Помираю… Сам не розумію… Тільки поспав трохи… Сил немає витерпіти…
Капітан різко повернувся вслід за жадібним поглядом Скворешні: за своєю спиною, в кутку, він побачив буфет з горою закусок і батареями пляшок.
Гучний веселий регіт прокотився по червоному кутку.
– Ідіть! Ідіть! — закричав капітан. — Вибачте мені, дорогий мій! Як я зразу про це не подумав!
Він схопив Скворешню за руку і потягнув його в спокусливий куток.
Скворешня так і ліг усім своїм велетенським тілом на буфет. Могутні щелепи запрацювали, як важелі.
Юрба, збившись докупи навколо Скворешні, із захопленням стежила за цією чудовою роботою свого товариша, який немовби повернувся з небуття. Ніхто не міг утриматися, щоб любовно не поплескати велетня по плечу, по спині, не обійняти за стан, не заглянути йому з обличчя… Йому розкупорювали незліченні пляшки, наперебій підсовували повні склянки. Чулися вигуки, добродушні жарти, радісний сміх…
— Та не заважайте ж, товариші! Дайте поїсти людині!
— Адже ж він справді дуже голодний!
— Та звичайно! Трошки поспав, і трошки апетит розгулявся.
— М-гм! — ствердно мукав під загальний сміх Скворешня з набитим до краю ротом.
— А ми тебе поховали вже, Скворешня! За першим розрядом!
— М-гм! — згоджувався велетень, не повертаючи голови.
Павлик підліз під руку Скворешні і не зводив з нього очей, повних любові та захоплення.
— Не давайте йому бутербродів! — закричав зоолог, пробиваючись до Скворешні з бульйоном у термосі, по який він устиг побігти в камбуз. — Після тридобового голодування це шкідливо! Ось, випийте бульйону, друже мій. Будьте розсудливі.
Скворешня різко повернувся з недоїденим бутербродом у руках. Він ледве проковтнув недожований шматок, трохи не подавившись ним, і, не зводячи переляканих очей з зоолога, врешті насилу прохрипів:
— Що? Що ви сказали, Арсене Давидовичу? Три доби?
— Авжеж, мій друже! Три доби! Сон у вас богатирський був, як і годиться…
Скворешня стояв цілком розгублений, переводячи очі з зоолога на усміхненого капітана.
— Як же це так? — бурмотів він, почервонівши. — Та не може ж бути! Що ж я… три доби відсутнім був?
Вкрай схвильований, він поклав недоїдений бутерброд на буфетний столик і повернув голову до капітана. Той продовжував усміхатися.
— Не турбуйтеся, товаришу Скворешня! Не кидайте свою корисну роботу. Все потім з'ясується… Ви не відсутнім вважалися, а… небіжчиком.
Під загальний регіт, остаточно збитий з пантелику, Скворешня повільно повернувся до буфету й ще з більшим шаленством накинувся на закуски, запиваючи їх гарячим бульйоном.
З радіорубки Плетньов посилав уже у Владивосток радісну звістку про появу Скворешні на підводному човні і прохання відмінити виліт гідроплана до острова Рапа-Нуї.
У цю незабутню ніч, з повним вантажем нічим не затьмареного людського щастя, «Піонер» зменшив хід до дев'яти десятих і круто повернув на північний захід, ближче до півночі.
Капітан не довіряв найкоротшим шляхам через пожвавлені протоки, що розділяли корінні Японські острови. Але й мілководна Татарська протока, яка відокремлює острів Сахалін од берегів Радянського Примор'я, теж була мало принадна з своїми незліченними мілинами, банками й перекатами. Капітан вирішив провести підводний човен тихими передсвітанковими годинами через протоку Лаперуза — між островами Хоккайдо та південною частиною Сахаліну.
Майже ніхто на «Піонері» не міг заснути в цю останню ніч походу. Батьківщина радісно летіла людям назустріч, вставала перед ними з безодні океану, піднімалась усе вище й вище на весь свій гігантський зріст.
Віддалені від неї останніми сотнями кілометрів, люди враз відчули з надзвичайною гостротою тугу за рідною землею, твердою і надійною, як граніт, квітучою і радісною, як весняний, прикрашений квітами сад.
Батьківщина! Батьківщина!
Країна щастя й радості, країна, де людина високо підносить свою голову! Як не пориватися до тебе від усіх красот земної кулі!
Як не любити тебе, Батьківщино! Тебе, що вирвала дітей своїх із злиднів і пітьми! Тебе, що побудувала новий світ для відродженої в праці людини!
Команда була невимовно рада останнім незакінченим роботам на підводному човні: все одно ніхто не зміг би спати в цю ніч. Робота давала можливість бути на людях, поговорити про сім'ю, про друзів, про товаришів, про рідні поля й ліси, які можна буде незабаром побачити, про свої заводи й фабрики, де знову пахне рідним повітрям радісної праці.
Особливо багато розмов було у вихідній камері. Серед працюючих тут був і Скворешня. Десятий, двадцятий раз доводилося йому розповідати про те, як він виплив сюди, у камеру, з останнім оберемком проводів та дрібних інструментів, як нахилився до довгого заглиблення, що було подібне до куреня, утвореного приставленими до перебірки прутами, дошками та трубами, щоб якнайдальше засунути в це заглиблення два-три цінних інструменти, і як його тут враз накрив якийсь туман, після чого він уже нічого не пам'ятав. Потім він прокинувся від якоїсь задухи, зразу нічого не зрозумів, але потім збагнув, що він у скафандрі, що вийшов кисень і треба швидше встати й зняти скафандр. Він вибрався з «куреня» напівсонний, підвівся, відкрив голкою груди в скафандрі, чисте, свіже повітря влилося в легені і наче сп'янило його, — сон знову оповив його. Вдруге він прокинувся від свердлячого почуття голоду і побачив себе в камері біля перебірки. Він швидко звільнився від скафандра, спробував одчинити двері, але кнопка не діяла: механізм був, мабуть, виключений і замкнутий на замок, як завжди, коли камера не працює. Тоді він натиснув кнопку тривожного дзвінка. Але дверей чомусь не відчиняли, а голод наче гострими кліщами шматував шлунок. Не витерпівши, Скворешня кілька раз ударив кулаком у двері, і тільки після цього їх відчинили, і товариші зустріли його з переляканими обличчями… «От диваки! — говорив Скворешня. — Злякалися кількох ударів кулаком!»
