З далеких планет - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗
Лю притиснулася до мене, я обняв її.
— Спокійно, Лю… Спокійно…
Я намагався розгледіти обличчя істот, але все було дарма. Вони були чорні, огидні — це все, що я міг відчути. Ні обличчя, ні чітких форм.
Темні істоти щільною стіною посунули на нас. В одному місці вони залишили вихід. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?
Мимоволі я рушив по дорозі. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я відчув, що Лю тремтить всім тілом.
— Я не хочу, Генріху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.
— Я теж, Лю… Щось треба робити!
Невже ми для того проникали в інший світ, щоб стати жертвою насильників? З одного боку Шрат і його банда, з другого боку — ще гірші демони! Могутнє бажання — звільнитися з лабет темних потвор — пронизало наші тіла. Я побачив, як чорна варта віддалилася. Почулися звуки, схожі на високе, пронизливе вищання.
— Лю! Біжімо! — крикнув я.
Ми стрімголов кинулись уперед. Темні істоти переслідували нас. Але відстань між нами зростала. Серце моє билося радісно і переможно. Ні, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащі дерев. Там ми заховаємось. Далі скелі, гори! Там вони не знайдуть нас!
Я з подивом помітив, що навколишній пейзаж почав мінятися. Сонце засяяло яскравіше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба ні! Не жовте, а рожеве! Чи, може, біле? Ні, вже синє…
— Чари якісь, — промовила Лю.
Світило спалахнуло таким фейєрверком кольорів, що засліпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти і сліду не було. Вона розтала в сяйві чудового дня.
Навколо колихалися густі трави, поміж ними красувалися ніжні різнобарвні квіти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйві сонця. А далі височіли прекрасні дерева. Вони схиляли віти до озер, ніби заглядали в їхні спокійні дзеркала. Все було так, як і на землі. Тільки набагато глибше, багатше.
Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому…
Розділ п’ятий
СВІТ СИНТЕЗУ
Ми завмерли. Мовчки дивилися на істоту.
Я збагнув, що вона — не з тих темних створінь, які переслідували нас. Навпаки, вона вся була ніби з променів і барв. Сяючі блакитні очі, довге золоте волосся до плечей, строгі, але м’які риси обличчя. Вони весь час мінилися. Написати портрет істоти ніякий художник не зміг би. Це був калейдоскоп виразів, форм, відтінків.
Істота підняла руку, ніби вітаючи нас. І ми почули голос:
— Щиро вітаю вас, люди.
Хвилюючись, я відповів:
— Дякую вам. Але хто ви? Ми тільки що втікали від якихось потвор… і раптом…
Сяйво усмішки з’явилося на дивному обличчі. Незнайома істота сказала:
— Я знаю. Ви про все почуєте. Ходімо…
Вона повернулась і пішла. Мені здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку між деревами, з’явився білосніжний будинок. Але колір його був не наш, звичний, не колір мармуру чи пластмаси, навіть не колір снігу. Він був незнайомий для людей землі — це був абсолютний білий колір.
Ми ввійшли крізь просторий коридор до напівпрозорого залу. В центрі її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з блакитними квітами. Всередині його переливалася барвистими іскрами вода. У всій навколишній обстановці, предметах, стінах і архітектурі будівлі була така нез’ясовна простота, що світ навколо мене здавався мелодією.
Майданчик біля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсі сіли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настільки незвичайне, що не хотілося вірити йому. І істота, всміхнувшись, сказала:
— Треба вірити…
— Ви читаєте мої думки? — вражено запитав я.
— Я бачу їх, — м’яко відповів господар. — А тепер послухайте мене, любі гості. Ім’я моє Геон, хоч ім’я тут нічого не значить. Я знаю про вас усе — можете не розповідати. Я знаю, що ви з сусіднього світу, знаю, що тут ви зустрілися з грізними і підлими потворами і втекли від них…
— Хто вони? — не стрималася Лю.
— Слуги Чорних Тиранів, — відповів Геон. — Вони панують у нижчих станах нашого світу…
— Але як же ми втекли від них? Це трапилося несподівано.
— Я поясню, — ласкаво сказав Геон. — Вам незвичний стан в іншому світі. Ви звикли до більш постійних форм, більш постійних законів. А тут — все інакше. Наш світ тісно зв’язаний з вашим. Він є його протилежністю, запереченням і разом з тим його формою, негативом. Він є оболонкою, вмістилищем того, що з’являється в вашому світі…
— “Дірки” Поля Дірака, — прошепотіла Лю. Я кивнув їй.
Геон ласкаво поглянув на неї, мов на дитину, похитав головою.
— Уявлення вашого вченого — тільки груба модель. Але вона має деякий сенс. Наш світ і ваш — розвиваються разом, вони нерозлучні, але якщо ваш світ — це одна грань кристала, то наш — багато інших граней. отже, він багатший, мінливіший, повніший.
— Але ж ми бачимо речі, схожі на земні, — сказав я. — Дерева і квіти, і… вас… Ви схожі на людину…
— Схожий, — згодився Геон. — Але насправді це не так. Ваша свідомість по інерції сприймає речі так, як звикла. От і все. Ви зрозуміли?
— Майже.
— Поясню краще. Світ негативних енергій пластичніший від фізичного, позитивного світу. Він позбавлений інерції. Ось чому форми тут дуже умовні. Вони залежать від рівня енергії, її співвідношення, її напруги і частоти. Ось чому ви втекли від Чорних Тиранів. Потрапивши сюди, в наш світ, ви втратили багато енергії і впали на найнижчий рівень існування. А потім воскресили найвищі сили в собі і вирвалися із сфери Чорних Тиранів…
— Генріху, — радісно заявила Лю. — Це повна подоба схеми атома. Чим більша енергія електрона, тим на вищу орбіту він перескакує…
— Правильно, — похвалив Геон. — Ви тепер зрозумієте, що я мав на оці, кажучи, що наш світ — це багато граней кристала, а ваш— лише одна грань.
— Але разом, — вихопилося в мене, — це єдиний кристал?
— Безумовно, — засяяло обличчя Геона. — Єдність світу — вічна істина…
— Все це так, — сумно сказав я, — але від цього не легше. Випадково ми потрапили сюди, а назад дороги нема.
Геон з любов’ю дивився на нас, мовчав. На його високому чолі відбивалось проміння думок, що блискавицями проходили в свідомості. Нарешті він сказав:
— Я не можу допомогти вам. Ми живемо на такому рівні, що опускатися до вашого світу дуже важко. Інколи це робиться, але той спосіб не підходить. Дуже легко до вас можуть проникнути Чорні Тирани — жорстока зграя володарів, які панують над істотами нижчих сфер негативного світу. Але ж ви не захочете користатися їхніми послугами?
— Ні, — вигукнула Лю. — Нізащо!
— От бачите. Тим більше, що вони залюбки використають вас для своєї мерзенної мети.
— Якої?
— Для руйнування. Вони прямо протилежні всякій творчості.
— Це і в нас є, — прошепотіла Лю. — Хіба мало великих ідей було повернуто на війну і знищення!..
— Так, — згодився Геон. — Інакше й бути не може. Оскільки наші світи розвиваються спільно, то аналогічні явища повинні бути там і там. А коли вони зникнуть в одному світі, в той же час вони перестануть існувати й в іншому…
— Чи буде це коли-небудь? — гірко запитав я.
— Обов’язково. Хода еволюції невпинна.
— А поки що робити нам? Як жити?
— Як жити? — здивувався Геон. — Залишайтеся тут. Хіба боротьба у всіх світах не єдина? Хіба тільки у вас прокладається шлях до світла? Цей процес єдиний. Включайтесь у нього тут, раз ви потрапили сюди…
— Але ж ми чужі вам?
— Чому ж чужі? Хіба ми не знайшли спільних думок? Хіба кращі ідеали наші не спільні? Хіба, як ми вже говорили, наші світи — це не грані єдиного світу.
— Я не зовсім розумію, — розгубився я перед навалою незвичних ідей. — Де вони з’єднуються?
— З’єднуються вони в суті своїй, в третьому світі, світі синтезу.
— Ще є третій світ? — здивувалася Лю.
