Полювання на мустангів - Глушенок Дмитрий Иванович (бесплатные полные книги txt) 📗
Над столом висіла чимала картина, подібна до “Золотої осені” Левітана. Житник не міг відвести очей. Здавалося, на ній весь час змінюються кольори: багряний і жовтий — на листі беріз, блакитний і світлий — на хвилях неширокої річки. Картина трішки перекосилася, і Житник став вирівнювати її. З-за полотна випав блокнот із зображенням земної кулі. Автограф свідчив, що блокнот належав Стрефордові. Житник перегорнув кілька сторінок — олівцем водила квола і непевна рука, записи були зроблені нерівним почерком. І скрізь — на полях, навіть на записах рясніли малюнки, невиразні, схожі на дитячі. Дерева, хмарки, сіножаті з копицями сіна — все це згадували астронавти, розглядаючи пожовклі сторінки.
— Хотів відтворити світ дитинства, — сказав Житник. — І, певно, соромився своїх розваг, робив це потай від Кріка і Свенсона, щоб не чути глузування. Невже невдача з космічним польотом так позначилася на психіці командира “Сфінкса”, що…
— …Він впав у дитинство? — закінчив думку борт-інженера Ветров. — Але ж ні Крік, ні Свенсон не помічали ніяких ознак захворювання, вони твердили, ніби Стрефорд до останньої хвилини залишався самим собою, що все трапилося несподівано.
— Щоб залишитися собою, він до останньої хвилини боровся з собою, — сказав Клименко. — Стрефорд вертався додому іншою людиною. Іншою. І цей блокнот, ці малюнки…
Астронавти читали перший запис: “Що за вогні привиділися мені? Що зупинило “Сфінкс”? Чому зникло бажання летіти далі?.. Пекучий біль пропікає мозок. Шукаю ліки: згадую батьків, нашу ферму з довколишніми краєвидами. Стає легше, коли малюю рідне й давно забуте. Не розумію, як міг я опинитися в космосі, а не там, де зростав. Що привело мене сюди? Чому мене не полишає цей біль, ця туга?..”
Невдовзі командир корабля “Беркут” Володимир Клименко одержав наказ стартувати з “Гери-14” до Землі.
Замість епілогу
На засіданні наукової ради у Центрі космічних польотів з доповіддю виступав Андрій Яремчук.
— …За ними пріоритет і перевага — вони першими відкрили нас, а не навпаки. Шукати засобів пробити щит було б безглуздо. Чекати вирівнювання цивілізацій на обох планетах? Навряд чи реально. Отже, залишається єдиний шлях — шлях до взаєморозуміння…
З “Гери-14” привезено щоденник Стрефорда. Його треба передати матері астронавта…
ВІЧНИЙ ШАХ
Адміністратор Палацу зірок, не підводячи голови, продовжував тасувати папери:
— Ні, ні… Такий матч! Такий матч… Жодного вільного місця. І тиша… Ви знаєте, яка сума штрафу за порушення тиші?
— Чемпіон — мій друг, — несподівано для себе сказала Маргет.
По обличчю адміністратора ковзнула глузлива посмішка, але він нарешті глянув на відвідувачку.
— О, даруйте, — в голосі з’явилася улесливість. — Це ви, Маргет. Пізно, як пізно ви з’явилися. Чому не попередили раніше? Могли б зателефонувати.
— Я лише вчора прибула з-за океану. І про цей матч дізналася випадково. Я ніколи не захоплювалася шахами. Лише тому, що…
— …Чемпіон — ваш друг, — поблажливо розгадував адміністратор маленьку хитрість Маргет.
— У мене справді є підстави вважати Чемпіона своїм другом, — сказала Маргет. — Ми познайомилися під час тривалої подорожі океаном. Чи ви не вірите в дружбу, яка народжується в таких мандрівках?
— Вірю, вірю, — поквапливо, з тією ж посмішкою ствердив адміністратор. — Інакше й не могло бути. Коли серед сотень, як кажуть, посередніх особистостей зустрічаються дві знамениті особи, вони обов’язково знаходять спільну мову і подають одне одному руку на дружбу.
Маргет, що звикла до будь-яких ситуацій, цього разу зніяковіла.
— Та річ у тому, що ми обоє…
Враз дівчина змовкла. Навіщо пояснювати все цьому запопадливому чоловікові?
— Мені дуже хотілося бути сьогодні присутньою в залі, де відбувається гра, — з сумом сказала вона.
— Гаразд. Я проведу вас крізь бічні двері, — посмішка мовби застигла на обличчі адміністратора. — Там є м’яке крісло для чергового.
Ніхто в залі не зауважив появи Маргет. Погляди мовчазних, наче загіпнотизованих людей були звернені до сцени. Стояла мертва тиша — жодного поруху серед болільників. Обличчя Чемпіона майже не вуло видно. Він прикрив скроню лівою рукою і, глибоко замислившись, дивився на шахову дошку. Зате його суперник, відкинувшись у кріслі, зухвало, з холодною посмішкою не зводив погляду з Чемпіона. Маргет мало розумілася в шахових комбінаціях, тому не стала оцінювати позицію на демонстраційній дошці. Але ситуація, напевне, була не з кращих для її знайомого, можливо, навіть критичною. Невже цей робот Шаген — шаховий геній, як назвали його конструктори, виявився сильнішим від самого Чемпіона? Електронний Шаген, позбавлений людських почуттів, логікою мислення збагнув свою перевагу і тепер глузував з того, хто шукав виходу із скрутного становища.
“Як він прореагує на поразку? — несподівано подумала дівчина. — За кілька днів спільної подорожі я ні разу не бачила його стурбованим чи роздратованим. Був завжди замріяний і лагідний. Хіба в ті хвилини внутрішньої зібраності і спокою він теж був заглиблений у шахові розрахунки? Але ж розмова зі мною… Ні, він тоді відпочивав. І душею, і розумом, і тілом. Його тішили безмежжя океану, блакить полудневого неба і зоряна ніч, що огортала судно…”
Маргет вийшла в фойє, присіла на краєчок довгого дивана. Раптом відчула нестачу свіжого повітря. Що це — хвилювання? Від чого? За кого? За людину, з котрою було приємно бесідувати під час тривалої і трохи нудної мандрівки? За того, хто виявився не звичайним туристом, а Чемпіоном? Хто їхав не розважатися, а боротися? Йому потрібна перемога, він не повинен…
— Здрастуй, Маргет! — Думки дівчини обірвав чийсь голос.
— О, Тімонен! Здрастуй! Прошу, сідай…
Тімонен, завжди веселий і дотепний, цього разу не демонстрував своєї ґречності, він затримав руку Маргет у своїй, але цілувати не став, сів поруч.
— Ти вже повернулася? Дивно бачити тебе тут.
— Я була в залі. Чемпіон, здається…
— …програє. Програє, Маргет. Це неймовірно. — Він хотів підвестися, але дівчина легким порухом руки затримала його.
— Ти нервуєш? Чому?. Адже торжествує людський розум, що зумів створити геніального Шагена.
— Геніальнішого, ніж людина… — Тімонен звів очі до стелі, де в сонячних променях іскрилася кришталева люстра.
Настрій і поведінка Тімонена сьогодні насторожували Маргет. Вона знала журналіста вже четвертий рік. Знала близько, як друга їхньої сім’ї, їхнього частого гостя, її батько — мер міста — завжди радів появі у своєму домі молодого репортера. “Талановитий, непідкупний хлопець. Такі рідко зустрічаються в нашому житті”. Це сказав батько якось після відвідин Тімонена, коли вони вдвох засиділися до опівночі за грою в шахи. Мати й Маргет давно полягали спати, а чоловіки ще довго переставляли шахові фігури, про щось неголосно розмовляли. За сніданком мати спробувала трохи покепкувати з нового захоплення батька, але той надто серйозно відгукнувся про Тімонена. Мати не вловила тієї серйозності у словах і продовжувала:
— Талановитий гравець і непідкупний до того ж. Не захотів програвати мерові, хоч і ризикував…
— Облиш, ти ж прекрасно знаєш, що йому нічим ризикувати. Після того, що він зробив для мене, для нас… — Батько відсунув чашку з кавою і став переглядати ранкові газети.
Вони були ще незнайомі — Тімонен і батько, коли преса розпочала друкувати фальшиві свідчення проти мера міста. Мера запідозрювали в одній судовій справі, і тонке павутиння наклепів ткалося в серйозне звинувачення. Репортер Тімонен самостійно й таємно відшукував контраргументи, докази непричетності мера до здійсненого в місті злочину. Коли під тиском громадської думки судовий процес уже ставав неминучим, в одній з газет з’явилися матеріали за підписом Тімонена. Матеріали вміщувалися в кожному номері, набували широкого розголосу, і підтасовані звинувачення тепер лопалися, мов мильні бульбашки. І доти високий авторитет мера ще більше зміцнів. Та й Тімонен, як журналіст, зажив великої популярності. Однак криміналістика не стала провідною темою його наступних статей. Останні роки він був уже відомим спортивним оглядачем, хоч Маргет не могла пригадати, щоб Тімонен розмовляв з батьком про змагання на стадіонах, про матчі, що їх називали матчами століття.
