Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
На скриньці лишилися тільки сліди замка. Можливо, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом століть. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував легко натискати і підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалась. Археолог зітхнув:
— Страшно, знаєте… вона може бути дуже крихкою… адже понад дві тисячі років…
— Дозвольте, спробую я, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші… та не бійтесь, я зовсім не хочу її ламати, будьте певні, дорогий мій, все буде гаразд.
— Вона ж може просто розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше, будь ласка, обережніше!
Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог аж підскочив од жаху і рвонувся до скриньки.
— Ой! Ламається! — жахнувся він з таким болем, ніби йому самому щось виламували.
— Ні, я ж казав вам, все буде гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, уже відходячи від скриньки. Вона була відкрита. А Дмитро Борисович збуджено бурмотів:
— Дозвольте, дозвольте… Не торкайтеся нічого! Я сам!
Проте ніхто й не пробував порушити священне право Дмитра Борисовича на перше вивчення вмісту таємничої скриньки. Присутні тільки зацікавлено подалися вперед. Кожному хотілося побачити щось надзвичайне. Але що саме — не знав ніхто, крім Артема. Золота тіара скіфського вождя — ось що повинно бути в скриньці!
— Зачекайте, зачекайте, — все ще бурмотів Дмитро Борисович. — І не підходьте, товариші. Так не можна. Насамперед треба знову сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, це навіть не я, а фотоапарат. До речі, здається… здається, скринька порожня… — здивовано додав він, не стримавшись од того, щоб зазирнути в неї.
— Що?
— Порожня?
— Не може бути!
Останній з тих вигуків, найголосніший, належав Артемові, який не міг і припустити такої думки.
— Так, порожня, — підтвердив Іван Семенович.
Скринька — порожня? Не може, не може бути! Це вони обидва — і Дмитро Борисович, і Іван Семенович, мабуть, жартують… та хіба ж можна так жартувати!.. Ні, ні!..
Але це був факт, принаймні майже факт. Бо дійсно сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубочку шматок чогось схожого на папір. І більше, крім цього паперу, в скриньці й справді нічого не було. Тонкий шар пороху вкривав її дно.
Артем навіть не пробував приховувати своє глибоке розчарування. Тіара, тіара скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу — і це все? Ні, рішуче доля була проти юнака! Всі його мрії розсипалися, розлетілись… І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все: і скриньку, і згорток паперу?.. Що в них цікавого — порівняно з тим, про що мріяв Артем?..
Втім, ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як найбільшу дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив навколо трубки долоні ребром, наче хотів захистити від чогось її. Здавалося, Дмитро Борисович не відчував ніякого розчарування — на відміну від Артема. Більше того, його обличчя сяяло, борідка нервово підстрибувала, очі дивилися на товаришів переможно. Він озирнувся.
— Товариші, — сказав нарешті Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?
Всі мовчали. Тільки Артем, зневажливо знизавши плечима, байдуже мовив:
— В усякому разі, навряд чи якась дорогоцінність…
Археолог враз спалахнув:
— Неук! Так, ви, юначе, неук! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує найбільшої уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді в історії науки знахідка… і ви насмілилися таке сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, нам відомо або із знайдених речей, або з окремих творів грецьких та деяких римських істориків! Та не можете ви цього не знати, бо я ж розповідав вам. Лідо, ану, скажіть, розповідав чи ні?
— Розповідали, Дмитре Борисовичу, — тихо ствердила дівчина. Їй було соромно за Артема: і навіщо він вискочив з тією злощасною фразою?..
— Отож! Значить, на вашу думку, юначе, якась там золота чи усипана брильянтами дорогоцінність була б для науки важливіша від цього єдиного в своєму роді письмового документа? Дурниці, глупство! Така золота цяцька була б усього-на-всього ще одною звичайною коштовністю. А це… це… — Голос Дмитра Борисовича зривався від гніву. Раптом він махнув рукою: — Е, та що тут говорити! Ні, ніколи з вас не буде археолога, Артеме, ніколи! Проте залишмо всі ці розмови. Я не хочу витрачати на них час…
Іван Семенович вирішив припинити суперечку. Він звернувся до археолога:
— І все-таки, Дмитре Борисовичу, що то за папір?
Археолог забув про Артема. Він повернувся до свого друга:
— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а якась спеціально оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. Розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…
— Та чули вже, чули! Вперше в історії науки знайдено подібне диво, чи не так? Проте звідки ви знаєте вже тепер, що це документ, що на цьому пергаменті є якісь записи? Можливо, на ньому взагалі нічого немає?..
— Такого не може бути, — твердо відповів Дмитро Борисович. — Я певен, що на ньому щось є. Не вірите? Сумніваєтесь? Зараз, зараз побачите на власні очі. Лідо, приготуйте олівець і папір. І найголовніше — обережність, бо пергамент цей дуже старий, він може поламатися, розкришитися…
Археолог хвилювався ще більше, ніж раніше, вже зовсім не приховуючи своєї збудженості. Його пальці тремтіли, коли він знову взяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знову сам. Але досить було придержати розгорнуту частину всього кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, лишався розкритий, плескатий.
— Літери! Бачите, ось вони, літери! — вигукнув несамовито Дмитро Борисович.
Справді, і внутрішнього боку пергаменту було видно темно-коричневі літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не поділяючись на окремі слова. Що то за літери?
— “Той, хто бажає знайти…” — півголосом прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.
— Це тут написано таке? І ви розумієте ці дивні літери? — здивувалась Ліда.
— Зачекайте, зачекайте, — пробурмотів археолог. — Так, це написано тут. Старогрецькою мовою… хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови… чи не іранської?.. Не знаю, дивні звороти… ну, що далі?..
Рядки виринали один за одним. Дмитро Борисович, старанно розгортаючи пергамент, уривчасто читав окремі фрази:
— “Шлях, як показано на рисунку…” Хм, де ж той рисунок?.. “Я здобував там золото…” Золото? І хто ж такий цей самий “я”?..
Нарешті пергамент було розгорнуто. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними суцільними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, нервово пощипував свою борідку; мабуть, у дивному тексті зустрічалися певні труднощі. Ніхто не зважувався турбувати його, заважати йому запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече.
— Про золото чула? — тихо спитав він.
— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.
Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:
— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої “золоті” мрії…
Юнак мовчав.
Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:
