В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
Жаннета поглядала то на Діка, то на Мілька, і тисячі тривожних думок роїлося в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Механік так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все буде гаразд, цей посадить!
— Останні кілометри! — хрипко вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…
Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.
Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос:
— Жаннето, вам краще?
«О, та це ж Загорський», — впізнала дівчина. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Всі, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.
Загорський підвів її до другого ілюмінатора.
— Дивіться, Жаннето! — схвильовано сказав він. — І запам’ятайте цю мить!
Жаннета подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.
— Що — на Місяці хмари? — спитала вона.
— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла; він своїм двигуном розтривожив мільйонолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?
— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського, — А ви придивіться — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає так само, як пилинка!
Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного для Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки пил, а й чимало дрібного каміння.
— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.
— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!
Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.
Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів падали чорні тіні.
— А що ото — чи не шляхи часом? — запитав Микола, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.
— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули!
Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіні, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Жаннета з цікавістю поглядала на Плугаря. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!
Загорський урочисто кидав у мікрофон:
— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, миттю досягали старої планети. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:
— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
ЗЕМЛЯНИ
Сліпучо-білі, з рожевим відтінком, з чорними провалами тіней, місячні гори подекуди чимось нагадують руїни стародавніх замків. Гори, звичайно, дуже своєрідні, але все-таки це гори; під ногами хоч і вкритий шаром пилу, але твердий ґрунт. А от небо… Чорне, всіяне зорями, — їх видно при Сонці! — і прикрашене велетенським диском Землі.
Космонавти, що вийшли з ракети вслід за Плугарем, наче приросли до місця — невідривно дивилися на Землю, оточену ніжно-голубуватим сяйвом. Ось вони піднесли руки, ніби салютують своїй далекій батьківщині.
Іван Макарович і Мілько встановили між камінням розсувну металеву щоглу. Плугар повернув ключа, і з неї полум’ям вихопилась тонка трубка з червоним прапором.
Після першої невеликої вилазки на поверхню Місяця було вирішено відпочити. Попоїли, видавлюючи з тюбиків смачні, поживні креми. Потім всі, крім Діка, лягли спати (він був у такому нервовому збудженні, що про сон нічого було й думати). Плугар не заперечував проти наміру Діка «поблукати на околиці», і той, надівши скафандр, вийшов назовні. Правду кажучи, Жаннета теж не сподівалася, що засне, але не пройшло й десяти хвилин, як міцний сон склепив їй повіки. Швидко заснули й хлопці та Іван Макарович, натреновані ще в період підготовки до польоту. Микола називав сон дисциплінарним заходом і міг заснути, коли б йому не наказали.
Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, поки зовсім не прокинувся, здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?
Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих — нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.
Він сів, поглянув на Жаннету, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна гаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув плече Жаннети, і вона враз прокинулась.
— Вставайте, — чомусь притишено сказав до неї, — будіть хлопців.
Жаннета протерла кулаками очі. «Точнісінько, як дитина!» — подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тим часом схопилася на рівні ноги — струнка в своєму шерстяному костюмі — та як гукне:
— Земляки! Пойдьом! (Це в неї так вийшло — підйом).
Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.
— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.
— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.
— Е, ні, — заперечив Плугар. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас «земляни», так само як про жителів Марса — «марсіани»… Ну, добре відпочили?
— Так, Іване Макаровичу! — в один голос відповіли Мілько і Загорський.
— От і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш транспорт.
— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі літального реактивного апарата, — вони мали його в розібраному вигляді.
Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став також Іван Макарович.
— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський.
І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти апарат — діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу. Знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі апарата, потім складати, монтувати їх — «вдихати душу», як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.
Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали частини шасі. Шасі треба було змонтувати насамперед. Впоравшись із цим, взялися за моторний комплекс.
Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, то ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє втомилися, зголодніли. Та й те сказати: треба було припасувати сотні деталей, закріпити їх — скільки кропіткої праці!
