Пульс всесвiту - Бабула Володимир (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

Ми — найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море… Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску… Та тiльки що ж — нiчого цього немає… Трапилась катастрофа… Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi…

Нi, ми не зазнали аварiї. Ми — шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!

Тиждень тому не витримав Манго — найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.

— Я збожеволiв… Звичайно, я збожеволiв… — сказав вiн пiдупалим голосом. — Така швидкiсть неможлива взагалi!

Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.

— Африка! Краю мiй рiдний! — закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати… Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?

Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.

Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi…

Поступово пригадую все.

Я повiльно приходив до свiдомостi… Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?… Чи, може, я ослiп?..

Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.

Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.

— Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?

Проклятущi коники начебто затихли на мить.

Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.

Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана…

А голова болить так нестерпно…

Де ж я? I чому тут лежу?

Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.

Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.

Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому, — мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.

Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.

Стiл з цiлим рядом екранiв…

Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса…

Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.

Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.

Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?

Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!

Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.

Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.

Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них — вiдчинилися!

За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!" — наказувала вона менi вперто.

Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара — голем.

У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.

Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:

— Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!

Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.

Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.

Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки, — холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!