«Петро Голубничий» - Михановский Владимир Наумович (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗

Володимир Михановський

«Петро Голубничий»

Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі «Петро Голубничий» конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.

Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом «вакуум». Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в «зеро».

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

«Заїло», – подумав занепокоєно Борт.

У цей час спалахнув відеофон.

– Що, не відчиняється? – запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.

– Так.

– Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кілька хвилин до барокамери зайшли капітан Федір Скеля та астробіолог Ярослав Сміливець. Слідом за ними вскочив Кір.

Штурман, капітан і астробіолог скільки було сили налягли на люк. Але він навіть не здригнув.

– Доведеться тобі, Кіре, – сказав капітан. – Тільки антену не пошкодь.

Розігнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Після третьої спроби дверці відчинилися.

Першим ступив за борт капітан. Останнім виліз Кір.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохіть заплющив очі. Він обережно переставляв озуті в магнітні черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорній безодні, палало сузір’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всіяного діамантами. Тьмяно ряхтіла підперезана синім поясом туманність Андромеди. У самім її центрі відливало червоним світлом кілька зірок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизій від попелу ватрі. Яскраво палає фіалковий пояс Оріона. Плаває в сірім кільці сузір’я Ліри…

– Ти не заснув, Миколо? – пролунав у навушниках капітанів голос.

Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.

– Це чи не прилипли метеорити, – висловив припущення астробіолог.

– Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? – заперечив штурман. – Ні, тут щось інше…

– Кіре, візьми на пробу, – віддав наказ капітан.

І всі четверо попрямували до входу в корабель…

По обіді Скеля запитав астробіолога:

– Ну, що там зі смарагдовою речовиною?

– Поки нічого, – якось неохоче відповів Ярослав. – Я опустив її в насичений розчин гібереліну.

– Але чому ти думаєш, що в речовині, котра перебувала в умовах, де температура якихось дві з половиною тисячі градусів, пощастить виявити біологічні ознаки?

Астробіолог хотів був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пункті побіля цифри «3» спалахнула авральна лампочка. Третій відсік… Це була астролабораторія.

Астробіолог метнувся до виходу. Услід за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелі «зупиніться!» наздогнав їх побіля самісіньких дверей.

Капітан увімкнув екран, що займав усю задню стінку каюти, і перед зором трьох космонавтів постала астролабораторія. Хитромудрі прилади, заставлені різними ретортами і штативами стелажі. Але що це? Яка сила зрушила з місця термостати? їхні чорно-матові куби хаотично громадились тепер у кутку. Один із кубів раптом луснув, і крізь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.

– Спори! – прошепотів астробіолог.

– Кіре, – гукнув капітан, – негайно в третій відсік. Задрай вихід звідтіля…

Робот кулею вилетів у коридор. Та наблизившись до третього відсіку, він дещо уповільнив крок і став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екрані було добре видно його кулясте тіло, міцні кінцівки, вогники фотоелементів. Зовні все було начебто спокійно. Але кожен із космонавтів з хвилини на хвилину чекав якоїсь біди.

Досі корабель мчав крізь космічні простори без особливих пригод. Навіть діставшись району загадкового Антареса, екіпаж не виявив ніяких підтверджень гіпотези академіка Світлова. Хоч би якісь тобі ознаки високоорганізованої матерії. Навпаки, украй висока радіація, рівень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разі природа загадкової зеленої маси? Чому на неї аніскільки не впливають найсильніші радіаційні бурі?

Німий ураган, що шаленів зовні, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою «Петра Голубничого». Мікрочастинки, з величезною швидкістю бомбардуючи корабель, породжували у внутрішніх відсіках вторинне випромінювання. Подеколи стінки тієї чи іншої секції починали тьмяно світитися. Вторинне поле було зовсім кволе. Чутливі прилади ледь фіксували його. Розкрити фізичну природу поля ніяк не щастило. У всякому разі, воно виявляло себе досить дивно: під дією загадкових променів космонавтам часто-густо дуже хотілося спати. А за роботів і казати нічого. В один із днів вони зовсім вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх білкових супутників у найнесподіваніших місцях. Роботи позаклякали в закутках відсіків, на гвинтових сходах, у коридорах,– власне, скрізь, де їх захопила страшна каталепсія.

Виконуючи наказ капітана, їх перенесли у тринадцятий відсік, де зберігалося різне спорядження. Вантажити своїх побратимів на маніпулятори допомагав Кір – єдиний із роботів, котрого випромінювання не вивело з ладу.

За першим проектом екіпаж «Петра Голубничого» мав складатися із сорока двох чоловік. Сюди, звісна річ, не входили кіберпомічники. Але що успішніше проходили випробування нової серії білкових роботів, то цифра ця зменшувалась. Кінець кінцем Координаційна рада ухвалила сформувати екіпаж всього з трьох осіб: капітана, штурмана й астробіолога. Місця всіх інших членів екіпажу посіли білкові роботи. Слід сказати, вони успішно виконували свої обов’язки, аж поки не сталася з ними ця біда…

Федір Скеля, Микола Борт і Ярослав Сміливець невідривно стежили за тим, що відбувається на екрані. Ускочивши до третього відсіку, Кір притьмом зачинив за собою двері. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вільний простір. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путі. Навіть термостати, виготовлені з надміцного нейтриту, репали, як дині.

Докладно проінструктувати Кіра капітан не міг. Адже він і сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кірові було надано повну свободу дій. Він мав залежно від обставин обрати найдоцільнішу тактику, пам’ятаючи, звісна річ, і про безпеку корабля, і про можливу загрозу трьом космонавтам, і про необхідність виконати кінцеве завдання, покладене на «Петра Голубничого». Напохваті було найпростіше розв’язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспішати з цим було нерозумно: адже в районі Антареса екіпаж попри всі сумніви сподівався виявити високоорганізоване життя. Тим часом ніхто не міг знати, яких форм воно тут прибрало…

Тільки-но Кір задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, і мало не торкалася чорної лискучої поверхні робота.

Кір прожогом відскочив у куток і закам’янів у вичікувальній позі.

Зелений мох став повільно з усіх боків підступати до нього.

Робот зовні видавався спокійним. На екрані було чітко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементів, тремтять мікролокатори. Перш ніж розпочати діяти, Кір збирав інформацію. В цю мить він перебирав у пам’яті тисячі варіантів, шукаючи найдоцільнішого поміж них.