Іменем Землі - Лукьяненко Сергей Васильевич (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
На пульті замиготів сигнал виклику.
— Капітане… — Віктор навіть не впізнав голосу Ольсона. — Ми знайшли його.
— Хто?
— Навідник третьої батареї Демченко. Він дійсно був біля головного випромінювача.
Щось знайоме почулося Віктору в цьому імені. Він прийшов на крейсер недавно і не знав ще усіх своїх підлеглих, але це ім’я чомусь не було для нього пустим звуком. Демченко… Навідник…
— Землянин?!
— Так.
— Він… живий?
— Так.
Щось на зразок релігійного страху охопило Віктора. Знищити ворожій корабель, та ще й вижити в радіоактивному хаосі — на таке здатен тільки землянин.
— Капітане…
— Я слухаю вас, Ольсоне.
— Він хоче побачити вас.
— Мене?
— Так. Він зараз у реанімаційному боксі номер 3.
— Я прийду. А де ви, Ольсоне?
Віктору почувся слабкий смішок.
— У сусідньому боксі. Мені вдалося принести на собі фон.
— Вас буде представлено до нагороди.
Голос Ольсона посерйознішав.
— В ім’я Землі.
— Іменем Землі.
Віктор вимкнув зв’язок. Поміркував секунду і набрав на пульті номер першого помічника. Карлос, що сидів у двох метрах від нього, смикнувся, усвідомлюючи образу, але відповів без вагань.
— Першому помічнику, — вимовляючи кожну букву, промовив Віктор. — Прийняти командування боєм під час моєї відсутності. Перед знищенням десантних кораблів дати їм час для спуску шлюпок.
Подумав і додав:
— Згідно 16-му параграфу Конвенції про гуманність при веденні міжзоряної війни.
Лікар йшов поруч, похрустуючи білим одноразовим комбінезоном, проціджуючи слова крізь маску, що закривала йому майже все обличчя. До Віктора він вийшов прямо з операційної, не переодягнувшись, лише скинувши заплямований кров’ю фартух.
— Я б міг відмовити вам у візиті — медична служба не підлягає командуванню у цих справах…
Вони пройшли вузеньким коридорчиком з густо-оливковими стінами, поцяткованими маленькими дірочками. Стіни слабо гули, обдаючи їх хвилями озону і фіолетового світла. Біля наглухо закритої двері медичний робот — вузенький, високий, неминуче білий, схожий на підлітка-акселерата — провів по їхньому одягу довгими гнучкими маніпуляторами, перевіряючи якість дезінфекції.
— Але навряд чи ваш візит погіршить…
— Скажіть, — Віктор простяг руку до двері і та, не чекаючи його дотику, уповзла вбік, — він має шанс?
— Ані найменшого. Тому я вас і пускаю.
Він йшов не до бога і не до надлюдини. Землянин помирав, і зрозумівши це, Віктор відчув протиприродне полегшення.
Землянин лежав перед ним — оголена лялька, обмотана дротами та трубочками, із сірим диском кардіомонітора на грудях. Він був у свідомості, без найменших слідів опіків, яких підсвідомо очікував Віктор, і лише дивна нерухомість міцного м’язистого тіла видавала підповзаючу до нього смерть.
— Ви прийшли тому, що це ваш обов’язок, капітане?
Це були перші слова землянина, і Віктор здригнувся.
— Ні. Не лише.
— Тому, що я просив вас прийти?
— Мабуть, ні…
Демченко зітхнув, і Віктору почулося задоволення.
— Тоді сідайте. Так, на койку, більше тут нічого нема… Так чому ж ви прийшли?
Дивна розмова. Демченко ніби допитував його.
— Тому що це мій обов’язок, і тому що ви просили, і тому що мені захотілося подивитись на людину, яка зуміла зробити те, що ви зробили. Задоволені?
Землянин мляво кивнув.
— Тоді зустрічне питання: навіщо ви мене кликали?
Десь хвилину Демченко мовчав. Потім спитав:
— Бій ще триває?
— Так. Ми тільки-но наздогнали десант.
— Мені страшно помирати одному, — просто сказав навідник. — Мабуть, таке визнання не прикрашає офіцера, але тепер вже однаково. А найменш потрібна людина під час бою — капітан. Ви можете посидіти зі мною без шкоди для крейсера.
Віктор здригнувся.
— Я не хотів вас образити. Ви хороший капітан, Вікторе. Вас не ображає, що я звертаюся до вас на ім’я?
— Ні. На моїй планеті немає прізвищ.
— Алькор-туманний?
— Так. Як ви вціліли, Демченко?
— Надмірна дисциплінованість. Я був єдиний, хто одягнув перед боєм скафандр. Адже там страшна тіснява, у бойових постах… — Тепер він говорив дуже тихо, і Віктор мусив прислухуватись, щоб розібрати слова. — А коли я отямився і побачив, що поганець жене до нас… Честь планети. Я ж єдиний землянин на кораблі, я мусив зробити більше, ніж інші…
— Я представлю вас до ордена Сонця, Демченко. Для цього капітан ще потрібен, — Віктор спробував посміхнутись.
— Мені вже не начепити ніякого ордена. А Сонце… Воно завжди зі мною. А ви бачили Сонце, капітане?
Віктор похитав головою.
— Навіть смішно… Ми воюємо в ім’я Землі й іменем Землі. Вгамовуємо колонії, які вимагають незалежності, мотаємось з одного краю Галактики на другий… Вмираємо і вбиваємо… Тобто вбиваємо і вмираємо… — Демченко на секунду примружив очі, облизнув губи. — А Землю, Сонце бачив тільки я, єдиний з усього екіпажу…
— Земля — це символ, Демченко. Колиска усіх планет, усіх цивілізацій. Наш прапор, якщо хочете.
— Для мене Земля — не прапор. Це блакитне небо… ви знаєте, як гарно, коли небо… так, у вас воно також блакитне. Це зелені ліси. Це сніг і холод… Але також і розжарений спекою пісок… Це моє місто… міста можуть бути красивими, коли їм більше тисячі років, коли одне місто не схоже з іншим…
Одна з трубочок, що впивалася у тіло Демченко, запульсувала, уприскуючи до крові ліки, і голос навідника зміцнів.
— Знаєте, я ріс у маленькому містечку. Довкола тайга, ліс на сотні кілометрів. Місто старе-престаре, кам’яні доми, бетонні дороги… Окрім станції космічного зв’язку — ніяких слідів цивілізації. На будь-якій планеті таких міст тисячі. А для мене воно єдине.
— Розумію, — обережно сказав Віктор. — Для мене, наприклад, є лише один острівець серед тисяч островів Алькора-туманного… А для Ольсона — один з поверхів мегаполіса в Порт-Альві. А для Карлоса — одна з веж кланового замку на Коріані.
— Я взагалі потрапив до космосу випадково. Не проходив ні за здоров’ям, ні за інтелектуальними тестами — усі показники середні… Але дуже вже рвався. І зміг усіх переконати.
— На щастя для крейсера, змогли, — щиро сказав Віктор.
— Так… Знаєте, як я вирішив, що неодмінно буду офіцером космофлоту, що стану захищати Землю від ворогів? Звичайнісінька хлопчача мрія, тільки в інших це минає, а в мене залишилося. Ви не грали у дитинстві у космічну війну?
— Грав.
— От і я грав… Я жив у старому домі, йому років триста, не менше. А навпроти стояла вже зовсім старезна будівля, там, звичайно, ніхто не жив. З цегли… Знаєте, що це таке? Так, у відсталих колоніях іноді будують з неї… Одного разу ми грали, нібито на наше місто напали космічні загарбники. Мене поставили охороняти наш дім. От я і додумався — заліз у цю цегляну розвалину, піднявся на дах. Там по краю даху були маленькі башточки, не уявляю, для чого їх зробили… Я посмикав на одній двері — вони відлетіли, там все уже проіржавило наскрізь. Увійшов. Маленька кімнатка, по стінах вузькі віконця, мов амбразури. Краще й не придумаєш. Весь наш двір видно, як на долоні. Я встав біля вікна з пістолетом і чекаю. І от поки я там стояв, наче трапилось щось. Дивлюся з висоти на місто, на смужку лісу вдалині, на сіру трубу гравіантени… І відчуття, що я дійсно все це захищаю. Це словами не передати.
Демченко замовк, і Віктор тихо запитав:
— А потім?
— Потім мої друзі вибігли на двір, а я палив по них з даху. Ми мали іграшкові пістолети, які стріляють ампулами з фарбою. Там пів двору було заляпано червоним, наче дійсно був бій. А вони навіть не змогли збагнути, звідки по них стріляють… Правила в нас були суворі: ті, в кого попала хоча б крапля фарби, сідали і чекали кінця бою. Зелена трава, стежки з білого кварцового піску, десяток нерухомих хлопців, що чекають кінця гри… Й усі у червоних плямах. Це було так схоже на справжню війну, яку ми тільки у кіно і бачили, що мені стало страшно. Я навіть радіти своїй перемозі не міг. — Демченко перевів подих і закінчив: — З цього все й почалося, з дитячої гри… І тепер повинно закінчитись…
