Вечірня бесіда з паном особливим послом - Лукьяненко Сергей Васильевич (электронные книги бесплатно txt) 📗

Сергій Лук’яненко

Вечірня бесіда з паном особливим послом

Перш ніж увійти до ліфта, Анатолій не втримався і подивився у вікно ще раз.

Певна річ, корабель Чужих був на своєму місці — прямо над пам’ятником Петру Першому, на висоті ста чотирнадцяти з половиною (перевірено) метрів, непохитно утримуваний в нічному небі антигравітаційними (заявлено) двигунами, і ланцюжок оранжевих вогнів, що позначають бойові рубки (здогадка), все так же оперізував краї величезного диска.

А куди він подінеться?

А внизу, під страхітливою машиною смерті й руйнації, що другий місяць ширяє над Москвою, мерехтіла ілюмінація, їхали по вулицях машини, гуляли, зрідка задираючи до неба голови, люди. Людина — дуже пластична істота. Людина здатна призвичаїтись до будь-чого, причому надзвичайно швидко.

Анатолій зітхнув й увійшов до ліфта.

— Доброго вечора, пане особливий посол, — привітав його охоронець. Немолодий вже чоловік, напевне в чині не нижче майора. Який-набудь «альфовець», імовірно.

— Доброго вечора.

Охоронець натиснув кнопку, і ліфт поповз догори. Якого дідька Чужі обрали саме цю будівлю?

— Як успіхи? — чемно поцікавився охоронець. Це було ритуальне питання, і відповідь Анатолія була не менш стандартною:

— Працюємо.

В ліфті напевно було встановлено з десяток підслуховувальних пристроїв. І в амуніції охоронця — ще з п’ять. Та в Анатолія — сім звуко-, відео- та дідько знає що ще записувачів, про які він знав, три — про які знати не мусив, і невідомо скільки занадто добре замаскованих. Розмовляти про будь-що було безглуздо, та він і не збирався ділитися таємницями з охоронцем… хай навіть той був перевіреним і відданим до нутра кісток професіоналом. Але сьогодні охоронець зважився на ще одне питання:

— У новинах… там було інтерв’ю з… — легкий кивок догори, — так вони сказали, що взагалі не збирались вести переговори… що тільки пан Анатолій Белов переконав їх не квапитись із захопленням Землі…

Анатолій промовчав. Та й охоронець, мабуть, збагнув, що за цю репліку, що вихопилася ненароком, йому ще доведеться відповідати, і замовчав.

Ліфт зупинився.

— Удачі вам, — позичив у спину Анатолію охоронець. — Удачі!

Схоже, чолов’ягу насправді пройняло…

Глибоко зітхнувши, посол з особливих доручень при президенті Росії Анатолій Белов ступив на територію інопланетного посольства.

Згідно з загальноприйнятою дипломатичною практикою — на територію чужої, а згідно з грубою правдою — варто додати «і ворожої» держави.

Ще два місяці тому тут був якийсь офіс. Втім, після того, як граги обрали саме цю будівлю для свого посольства у Росії, від офісу не лишилося і сліду. Чужі вичистили весь поверх до стану голої бетонної коробки за неповну годину. А ще через годину, коли Белов уперше увійшов у посольство, воно вже мало цей вигляд.

Стіни — оранжевий матеріал, схожій на розпатлану повсть, яка ліниво ворушиться. Підлога і стеля — те ж саме, тільки червонуватого кольору. Нечисленні меблі — незвичної форми, хоча їх призначення легко вгадати; розкидані по стелі нарости світильників випромінюють хоча й не яскраве, але абсолютно чисте біле світло.

Звісно, якщо біле світло можна вважати чистим…

— Доброго вечора, пане особливий посол, — чемно промовив граг, що сидів у двері. Його функція була приблизно визначена як охоронець-секретар. На піднятих майже до підборіддя тонких колінах грага лежав випромінювач, у повітрі перед ним висіла, стрімко міняючи барву, маленька куля… за припущенням — голограма, за припущенням — інформаційний термінал, за припущенням — працюючий у видимому, інфрачервоному, ультрафіолетовому і радіо діапазонах.

— Доброго вечора, — Анатолій кивнув, на кілька секунд затримуючи погляд на кулі — щоб сховані у стеклах окулярів записувачі, найновіша й надсекретна розробка учених, зібрали якнайбільше інформації. — Я не занадто рано?

Він знав, що прийшов на три хвилини раніше назначеного строку. Саме для того, щоб спробувати поговорити з охоронцем… за припущенням — менш досвідченим в дипломатичних іграх.

Як йому набридло це слово — «припущення»! Ніякої точної інформації, ні про що! Хіба що про висоту, на якій висять над Москвою, Вашингтоном і Пекіном літаючі тарілки. Та навіть це — з чим пов’язані періодичні коливання цієї висоти: плюс дванадцять сантиметрів, мінус вісімнадцять і вихід на попередній рівень?

— Пан особливий посол прийшов на три хвилини раніше, — повідомив граг. Луската щелепа посмикувалася, випльовуючи слова чужої мови, у пащі тріпотався роздвоєний язик. Очі грага, опуклі, позбавлені повік, здавалося, бачили Анатолія наскрізь. — Пан посол може зайняти час розмовою зі мною. Пан посол може випити чашечку чаю або почитати газету.

Тонка рука грага протягла Анатолію «Аргументы и факты», зрозуміло, на дев’яносто відсотків заповнені домислами про природу і наміри Чужих.

— Дякую, я вже читав це число, — чемно сказав Анатолій. — А вам цікаво читати людські газети?

— Будь-яка інформація цікава, — здавалося, що граг здивований. — Це ж можливість для розвитку. А вам цікаво читати наші газети?

— На жаль, я не маю такої можливості, — відповів Анатолий.

— Ще не змогли вивчити нашу мову? — язик грага затріпотів у пащі. Учені припускали, що це означає не сміх, а співчуття.

— У мене поки що обмаль для цього часу, — Анатолій посміхнувся, сподіваючись, що граг правильно зрозуміє міміку. — І в мене немає жодної вашої газети, щоб спробувати її прочитати.

Вважалося, що на Землі є вже семеро людей, здатних розуміти мову грагів. Відразу же після контакту, коли граги люб’язно передали людям повні словники своєї мови — граго-англійський, граго-російський та граго-китайський, в усіх лінгвістів світу почалося веселе життя. Кожен уряд визнав своїм обов’язком сховати більш-менш здібних учених, що тихо працювали у своїх інститутах, та естрадних диво-поліглотів, що знають десятки і сотні мов, у комфортабельних закладах із доброю охороною. Там вони знаходились і понині, намагаючись зрозуміти чужу психологію на базі чужої мові, а також готуючи кадри перекладачів. Дивно, але поліглоти взагалі-то не підвели. Анатолій знав, що згідно з їх практично однодушною думкою мова грагів була багатою, місткою, але не дуже складною. Словом, важче китайської, але легше російської. Мабуть Анатолій насправді зможе нею оволодіти… якщо людство виживе.

— Це погано, — сказав граг. — В мене тільки старі газеті. Вони вас влаштують?

Тільки завдяки всьому досвіду дипломата Анатолію вдалося зберегти спокійний вираз обличчя.

— Так, мабуть.

— Візьміть.

Рука грага ковзнула під високе сідало, до смішного схоже на крутне крісло з бара. І повернулася з тонким диском, схожим на музичний або комп’ютерний компакт.

— Ось так… — сказав граг, торкаючись позначки на диску.

У повітрі з’явилася ще одна мерехтлива куля.

— Це швидкість сприйняття.

Торкання ще однієї… кнопки?… так, мабуть, кнопки. Куля засвітилася каламутним білим світлом.

— Вам час, — раптом сказав граг, перериваючи демонстрацію. Протягнув диск Анатолію.

Провокація? Дезінформація?

— Ви певні, що можете дати мені цей предмет, і ваше керівництво не матиме претензій до мене й усіх людей? — запитав Анатолій, не підіймаючи руки.

Луска на голові грага заворушилася. Ознака роздратування, майже відверта — дослівний переклад слова «розгніватись» звучав як «ворушити лобною лускою». Хоча, зрозуміло, переклад могло бути навмисно перекручено.

— Так, певен. Ви звинувачуєте мене в намірі навмисно спричинити шкоду?

Ці бісові граги дуже швидко метикують. І дуже полюбляють підкреслювати свою чесність… занадто полюбляють!

— Ні, зрозуміло, не звинувачую, — сказав Анатолій. — Я просто намагаюся виключити можливість якнайменшої неправильності у своїй оцінці інформації.

Ось це грага відразу заспокоїло. Напевне, тому Анатолію і вдавалося утриматись на цій роботі усі два місяці, хоча в американців посли мінялися двічі, а в китайців — тричі. Здатність інтуїтивно знайти правильній підхід — головне для дипломата.