Покохати відьму - Когтянц Костянтин (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

– Погано жити дурням!

Сподівалися чого завгодно, але тільки не такого нахабства. Мисливець похитав головою:

– «Закон багаття» діє тільки до завтрашнього ранку.

– А вранці ми тебе… – зрадів Вождь.

– Якщо за слідом підете, не повернеться жоден.

Мені ніхто не повірив. Не буду повторювати навіть їхні слова. Вони бачили все ще молоде обличчя Хайнлорі, якого знали порядним телепнем…

– І ще раз: погано бути дурнями. Спочатку вигнали не того, кого потрібно, залишилися зі зрадником, який їх підводить. Тобі хто дозволив іти з поста?!

Я його спиною чув. І кроки чув. І рука моя давно біля ефеса лежала.

– Тепер хваляться – п'ятеро одного вб'ємо. Навіть не перевірили, чи правда я один.

І це моїх не пройняло. Мисливці, було видно, задумалися, але вони частіше з різними людьми спілкуються, а в наших думки ішли своїм звичаєм: ми вигнали Хайнлорітайна, так звідки в нього можуть з'явитися друзі.

– Я тебе сам уб'ю, – пообіцяв Нотівар, – знайду і вб'ю.

Я знизав плечима:

– Хто має сім'ю, перш ніж іти за слідом, перекажіть Мисливцям свою волю останню – кому що залишаєте.

Не те я говорив і не так, і все рухалося не туди. А як правильно – я не знав. Тому наламав ялинового гілля, розстелився і ліг, не звертаючи уваги на розмови. Я повинен був це зробити, повинен був долежати до ранку – який уже тут сон! Я з кожною миттю все більше і більше переконувався, що припустився помилки й що я нічого й нікому не зможу довести таким способом.

Нотівар продовжував ходити по колу, – його не зняли з варти, – але його старший, Коршер (або вже не старший? Я здається, вперше замислився, що не знаю, скільки ж років пройшло на острові), підійшов до мене і сів навпочіпки.

– Це тобі й кінець, Хайнлорі… Ну повтори свої смішні погрози, що здатний п'ятеро людей перебити…

Але ж, напевно, доведеться. Взимку заплутати погоню ще й як складно, і це ж не материкові. Нотівар зупинився навпроти нас і став боком. Мені стало нудно. Задум був, як на долоні.

– І намисто своє можеш собі засунути… Думаєш, тобі хтось повірить? Всім ясно, що знайшов череп і зуби вибив.

Занепокоєння в мені зростало і, зрозуміло, не через те, що поряд ліворуч один ворог, праворуч, за двадцять кроків, другий, а в мене немає плану, немає й бажання, нічого немає, крім нудьги, втоми, занепокоєння – занепокоєння, не пов'язаного з усім іншим…

Коршер ошкірився:

– А знаєш, чому ми про?… Тому, що я Лорту, твою Лорту, якій ти одружитися пропонував, я її… а Нотівар у щілину дивився. Я йому потім пояснив…

Бреше приблизно наполовину. Всі обставини – правда, тільки ім'я дівчини інше: прибріхує, щоб мене з себе вивести, – але чому мене вивертає, чому? Не знаю, як передати словами, але, знаєте, буває, що серце б'ється сильніше, ще сильніше і ще? Тепер серце лишалося майже спокійним, але ЩОСЬ билося сильніше, дужче й дужче, і коли це ЩОСЬ дійшло до краю, до межі – якби так билося серце – я б сказав, що воно хоче з грудей вискочити, але… Я схопився… Коршер намагався мені перешкодити і відлетів убік, я тепер навіть не можу згадати, що саме зробив. Не звертаючи уваги на те, що Натівар за спиною, підбіг до багаття, ще на півдорозі крикнувши:

– Ні!

Старшого з мисливців мій крик застав уже на ногах. Так, правда, саме він. Я постарався говорити якомога спокійніше, хоча виходило:

– Не знаю, що ти замислив, але цього не можна робити.

Мисливець був у повному здивуванні:

– Що з тобою?

Вираз обличчя такий, ніби хотів додати: «Ти що, здурів?» – але він був занадто розумний, щоб кидатися такими словами.

– Небезпечно! Ти хочеш зробити небезпечну річ!

– Та я відійти думав, щоб не гидити біля стоянки.

– Не можна. – Я похитав головою.

– Не можна, не можна.

Здається, вже всі вважали мене ненормальним. І тут нас труснуло. Поштовхи були не дуже сильні, але їх вистачило на те, щоб з урвища впали брили. І на те, щоб злякати кішку, що причаїлася під ним.

Якби Нотівар продовжував патрулювання, він би помітив ланцюжок слідів на занесеному снігом льоду… Або, що теж можливо, потрапив би їй у лапи, – але така доля вартового: жертвувати собою за інших. І якщо не вважати того, хто порушив цей обов'язок зрадником, то тоді всі загинуть.

Отаман роздумливо протягнув:

– Я саме туди збирався… Або прямо в пазури, або вбився б під час землетрусу. – Після того поклав руку мені на спину. [17]

– Мене звуть Ротшелайн.

В Отері таким тоном вимовляють фразу: «я – твій боржник». Мабуть, Мисливець саме це мав на увазі. Він продовжив, але голос став якимось замерзлим:

– Я допустив непрощенну помилку і не можу більше бути мізинцем. Хто мене змінить, вирішить Отаман. Ми повертаємося в селище.

– Ви обіцяли… – закричав хтось із клану.

– Ми обіцяли покінчити з кішкою, але не дати їй покінчити з нами! Коли вартовий покинув пост, я промовчав – уважав, вам незручно карати свого при чужих. Ми всі бачили, як він знову порушив обов'язок…

Вождь спробував перебити, але Ротшелайн підняв руку.

– Ти мовчав, і я мовчав. Це моя помилка – більше я не мізинець. Якщо в твоєму клані не дурні, то ти більше не вождь.

Це був прямий виклик. Розповіді про те, що Нотівару пробачили таке, навряд чи вплинули б. Тим паче що в найкращому випадку цю розповідь підтвердили б двоє з п'ятьох. На ЦІ слова потрібно було відповідати, і вождь відповів. У міру свого розуму…

– Все зрадник Хайнлорі, – як можна стерпіти?…

– Тепер будете терпіти кішку, раз у вождя замість голови дупа.

Я подумав – і це потім підтвердилося: що за час, минулий відтоді, як мисливці оселилися поруч, наше диво встигло їм набриднути. Ну, якщо він і ТЕПЕР виклику не помітив… Та ні, помітив. Але, як то кажуть, дурень – дурень, а хитрий:

– Вожді не б'ються з простими мисливцями! – Аж губи скривив, а все ж таки боїться, як це клан сприйме. Втім, поєдинку боїться більше: клан – це через кілька днів, а битися довелося б уже зараз.

– Раз ви нас зрадили… – Що він верзе? – То до нашого вогню вам більше нема діла! Схопити зрадника!

Та вже пощастило мені з моєю Панею. Вам до Неї – як звідси до Старої Батьківщини. Вождь цей, прости мене бог полювання на слові, звичайно, спочатку Коршеру знак подав, перш ніж уголос кричати, та тільки знак цей мені був зрозумілий: у нас юнаки всі в одному товаристві, Товаристві Загоничів, а дорослі мужики потрапляють у різні, й у кожного товариства свої жести, що вважаються таємними, але цей я знав. Та й за швидкістю кидок Коршера був ніщо проти раптових атак Арфіалі – це його врятувало. Я не думаючи вдарив назад ефесом меча, з розвороту завдав удару кулаком в обличчя і лише в якусь останню частку миті, зрозумівши, що не обов'язково вбивати, повернув руку – третій удар упав долілиць. Якби він був на півкроку ближче, я би змінити удару не встиг. Знову розвернувся, вперіщив плазом ще когось, стрибнув убік. Нотівар метнув спис – я відхилився.

Я НЕ ХОЧУ НІКОГО ВБИВАТИ. НЕ ХОЧУ ЦЕ ДУЖЕ ЛЕГКО. НЕ ХОЧУ ВБИВАТИ.

У вождя по обличчю текла кров – ось хто спробував другим!

– Тебе прив'яжуть до дерева і залишать.

– З глузду ви всі з'їхали? – Мисливці зібралися щільною групою, але, здається, не вирішили, що робити далі. Я ступив ще два кроки назад, вирвав із снігу спис Нотівара.

Вождь знову прохрипів:

– Схопити його!

Я зрозумів, що зараз він бачить у мені уособлення своєї невдачі, якщо один з командирів мисливців відмовився добувати кішку, то й інші навряд чи підуть. А свої явно не можуть, люди будуть його звинувачувати, навіть ті, хто заздалегідь готовий повірити в мою вину…

Наказ вождя спробував виконати один Нотівар: Коршер ніяк прочухатися не міг – бив-то я щосили, двом іншим у голові запаморочилось – занадто багато всього, вони тільки головами крутили.