Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
І так далі.
Ага – ще кілька Звитяжців бряжчали десь за моїм наметом, і ми з Єдинорогом одразу впізнали характерний брязкіт із присвистом Вовчої Мітли.
Одне слово, усе було гаразд.
Я поспішив пірнути в намет, доки ніхто не звернув уваги на з’яву голого і скуйовдженого Асмохат-та, який невідь навіщо висунувся із намету з мечем у руці – і спокійно взявся одягатись.
– А я, певно, таки здатний примиритися з Шулмою, – завважив Єдиноріг, укладаючись поверх шкір і задумливо мерехтячи оголеним клинком. – Щоправда, ні тобі підставки, ні кутка свого – хоча до похідного життя я вже звик. Зате цікаво. Шаман цей знову ж… То що, Асмохате-та, майбутнє дивитися будемо?
– Будемо, – кивнув я, – ось тільки шаровари вдягну, і лати, і доху ще…
Тут із-під дохи почувся здавлений крик Уламка, почутий Єдинорогом, а через нього – і мною, так що я квапливо звільнив Дзю з хутряного полону й неабияк здивувався його першим словам.
– Чене, а чому ти жеребець? – запитав Уламок.
Я волів не відповідати, і ми вийшли надвір.
І втрапили в розпал суперечки, яка й не думала затихати.
– Ти що робиш?! – кричав Куш-тенгрі, розмахуючи руками. – Ти навіщо ориджитів шаманами робиш?! Дурний ти, геть дурний, нічого в тебе не вийде, так?!.
– Так, – погоджувався Асахіро, дивлячись на ориджитів. – Не вийде.
– Тоді навіщо вчиш?
– Чого?
– Як чого? Дихати вчиш, стояти вчиш, дивитися вчиш! Силу із землі брати вчиш! Гадаєш, я сліпий, не бачу?!
– Яку ще силу?! – сердився Асахіро, розмахуючи Но-дачі, який участі в суперечці не брав, а тому посвистував доволі байдужно. – Дихати вчу – правильно! Стояти вчу – правильно! У нас цьому дітей учать! А я ваших телепнів учу… Тільки їх ще довго вчити доведеться, – тихо додав він убік по-кабірськи, і Но-дачі згідно блиснув, плазом опускаючись йому на плече.
Куш-тенгрі начебто трохи заспокоївся, але побачив мене й знову запалав праведним гнівом.
– Ти лише поглянь, великий Асмохате-та, чому твоя людина, яку дурні шулмуси звуть Асахіро-ецеге, ориджитів учить! – звернувся він до мене.
Я поглянув. Асахіро показав. Шулмуси були дуже старанні, намагаючись не зганьбитися перед Асмохат-та, і в них більш-менш виходило; для першого разу навіть більш, ніж менш. Ноги вони згодом напружувати перестануть, а те, що груди на вдиху не випинають – це Асахіро молодець, швидко зумів…
– Правильно вчить, – схвалив я. – Не знаю, як шаманів учать, а в нас – так… До речі, про шаманів. Куше-тенгрі, скажи, будь ласка, а де інші служителі Безликого? Чомусь я тут, крім тебе, жодного не бачив!
– Пішли, – лаконічно відповів Куш-тенгрі. – Ти приїхав, вони довідалися й пішли.
– Це як же розуміти?! – грізно запитав я, косячись на притихлих шулмусів. – Вони не хочуть зустрічатися з Асмохат-та?!
– Не хочуть, – гнів мій не надто й злякав Неправильного Шамана. – Вибирати не хочуть. Якби вони зустріли вас, довелося б їм вибирати: Джамуха чи Асмохат-та. Ось вони й вирішили виждати.
– А ти? Чому ж ти не виждав?
– Я – Неправильний Шаман. Я не хочу чекати. Я хочу знати. І ще я хочу побачити майбутнє. Майбутнє Шулми – моєї батьківщини.
– А раніше ти його не бачив?
– Бачив. І інші шамани бачили. Об’єднання племен бачили, похід на м’якоруких бачили, палаючі намети з каменю, здобич, рабів бачили… Потім гурхан Джамуха мені руку своїм мечем розрізав. Відтоді я нічого не бачу. В окремих людей – бачу. У всієї Шулми – не бачу. Ні здобичі, ні рабів, ні перемог. Інші бачать, а я – ні. Я бачу лускату руку, простягнену над Шулмою. І в день твого прибуття, Асмохате-та, вона стиснулася в кулак.
Я згадав свій сон, де залізна рука нависала над світом у колисці.
Може, це й означає – бачити майбутнє?
Ні.
Це виявилося зовсім не так.
І не схоже на сон.
5
…Я бачив Шулму ніби з висоти пташиного польоту. Ні, вище, значно вище. Жовто-зелений степ, розсічений блакитними клинками річок, який на південному сході обмежений Кулханом, а на південному заході впирався в гори – і всю Шулму затягував неясний серпанок, у просвіти якого я іноді бачив метушливі орди мурах, що снують у своїх мурашиних справах.
І я почувався богом.
А степ усе мерехтів, і низки діловитих комах усе текли в якесь одне, відоме їм місце, і я розумів – ось вона, ставка гурхана Джамухи Восьмирукого, ось він, зародок кривавого походу заради істини Батин!
Серпанок, який приховував Шулму, затріпотів, заклубочився рожевуватими хмарами, перетворюючись на хитке, світле, багряне марево, і мене немов батогом хльоснуло – таку лють, такий страх сотень тисяч людей виливав цей дивний туман, ця кривава завіса, яка так часто застеляла очі воїнів Шулми!
Я бачив вогонь Масуда!
І я відчував себе богом.
Радісним Жовтим Мо.
Земля в багряному тумані метнулася вбік, я на мить замружився, а коли розплющив очі – піді мною було Коло священної водойми, вільне від випарів душ людських, напоєне злістю, годоване розважливою люттю військового ремесла, розтліваюче вмілою хитрістю Джамухи-батиніта… і боязкі змії червоної завіси, що заповзали в це коло, світлішали й розчинялися, всотані нами; розчинялися, перероджуючись, повертаючись у світ спокійною впевненістю… хиткі змії Шулми, сичачи, вмирали в колі Кабіра, даючи життя новому, незвіданому… і вогонь Масуда протиприродним чином зливався з водою Муніра, лють – із радістю, ремесло – з мистецтвом…
І ось Коло священної водойми й далі чисте і нескаламучене, але на межі з ним усе ущільнюється, згущається, накочується гнівний вал кольорів паруючої крові, грозячи захлиснути Коло припливом древньої істини, припливом Прихованої Таємниці, і я падаю, падаю, падаю…
І я, всупереч усьому, почувався богом.
Упослідженим богом.
Навіть розбившись і переставши існувати.
6
Я витираю рукавом сльозаві очі.
Ми з Куш-тенгрі довго дивимося один на одного, не знімаючи рук з Єдинорога.
Єдиноріг теж мовчить – він бачив. Як і ми.
Мовчить Уламок у мене за поясом – хоча я не знаю, що він бачив і чи бачив він бодай що-небудь.
– Він розлючений, – тихо мовив нарешті шаман. – Я відчував лють.
Я кивнув. Я знав, хто – він.
– І він наляканий. Я відчував страх.
Я ще раз кивнув.
– Джамуха незабаром зважиться. Ти стоїш між ним і мягкорукими. І Джамуха піде на нас.
Я виокремив для себе слово «нас». Отже, Неправильний Шаман уже зробив свій вибір.
– Спасибі, Куше-тенгрі.
– За що?
– За нас.
Шаман розуміюче киває й усміхається самими куточками губ.
– То що, Асмохате-та, – запитує він, – будемо дивитися майбутнє? Твоє майбутнє?
Я нерозуміюче дивлюся на нього.
– Це було не майбутнє, – пояснює шаман. – Якщо було, отже, не майбутнє. Це – сьогодення. Це – зародок майбутнього. Будемо дивитися далі?
– Так, – відповідаю Я-Єдиноріг.
І знову занурююсь у вир чорних очей.
…дві стіни воїнів. Одна – поперед мене, інша – за мною. І лють дихає мені в потилицю; і лють дивиться мені в обличчя.
За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамуха-батиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.
Ось він – Джамуха.
І я не бачу його обличчя.
Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…
Обличчя – не бачу.
І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…
– …Ні!
Я в наметі.
Я беззвучно кричу.
І чую крик Єдинорога.
– Ні! Не хочу! – кричимо ми.
– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куш-тенгрі. – Ти вбив його.
