Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван-до де-небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш-тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куш-тенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.
Якщо йому й справді тридцять три роки.
– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат-та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур-калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон-гриба не нюхають, хош-травою не димлять…
– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.
– Чому? – щиро здивувався Куш-тенгрі.
– Та… не знаю, – зам’яв я.
– А у вас… е-е-е… там, у раю, араку хіба з кров’ю роблять?
– Ні. Безкровно.
– Чи ви туди товчених сон-грибів підсипаєте?
– У жодному разі!
– То чого б нам не пити араки? – запитав Куш-тенгрі, дістаючи з темного кутка об’ємистий жбан, у якому щось булькало.
Справді, чому б нам не випити араки? Тим паче, що я її зроду не пробував!
І ми випили. Слабенька вона, арака ця, на кшталт вина, кислувата, піниста – одне слово, п’ється легко. Перші троє горнят – узагалі легко. А після четвертого й слова легше даватися почали.
– Ось якщо запитаю я тебе, Асмохат-та ти чи ні, – раптом, після чергової фрази ні про що, заявив Куш-тенгрі, – ти або не відповіси, або я не повірю. Запитаю я тебе: чим ти ориджитів переконав, що ти – Асмохат-та? І знову або я не повірю, або ти не відповіси! Як не запитуй, що не відповідай – кінець один. Тому краще в гру зіграємо. Хто виграє, той і запитувати буде, а хто програє – той правдою платити буде. Гаразд?
І, не чекаючи моєї згоди, два глиняні горщечки до себе присунув.
Деренчало щось у тих горщечках. Я взяв один, дивлюся – камінчики туди насипані. Галька річкова, дрібна.
А Куш-тенгрі з іншим горщечком до входу в намет наблизився, полог убік відкинув, щоб світліше стало, тоді повернувся й кроків за вісім від мене на повстину сів. Горня з аракою перед собою поклав, горщечок із камінцями – поруч.
Один камінчик дістав.
У мене кинув.
Я піймав і назад відправив.
І він піймав.
Додав другий камінчик, на долоні похитав і обидва мені послав.
Забава це мені була, а не гра.
Три камінчики.
Чотири. Два одразу, третій і четвертий – за мить, один за одним…
Добре він, негідник, ловив, так і брав з повітря, а пальці м’які-м’які… Без суєти, без смикання марного, спокійно й упевнено… вовчий годованець.
Це я так хвалю…
П’ять камінчиків. І щоразу, коли чергова галька лунко цокала об метал моєї правої руки, в очах Куш-тенгрі спалахував холодний чорний вогонь.
Ми кидали ліниво, не кваплячись, даючи каменям злегка зависнути в повітрі, не більше трьох одночасно, але все ж, усе ж…
Шість.
А на семи він зламався.
П’ятий узяв, шостий ліктем відбив, а сьомий йому в горня плюхнувся.
Халат білим забризкав.
А я не про питання розумні думав, не про відповіді правдиві, а про те, що якби діти Ориджа бодай п’ятірко камінчиків ось так ловити вміли, наше знайомство з ними по той бік Кулхана зовсім інакше склалося б.
І оцей чоловік стверджує, що ніколи не брав до рук зброї?!
«І оцей Придаток усе життя прожив без Звитяжця?!» – луною вдарила мене думка Єдинорога.
– Гей! – владно крикнув нам Дзютте. – Що ж ви?! Запитуйте!..
І ми зрозуміли, що і як треба запитувати.
– Лови, шамане!
Я запустив у нерухомого Куш-тенгрі Уламком; а коли Дзю ще був у повітрі, пролетівши дві третини шляху від мене до Неправильного Шамана, я стрибнув слідом – і сутінок пискнув від болю й несподіванки, розсічений Єдинорогом.
Він не збрехав. Він справді ніколи не тримав у руках зброї, цей дивний чоловік, що народився сивим. Він піймав Уламка, але піймав так, як це не зробив би жоден кабірець – за край ґарди, і навіть не подумав захиститися ним від удару, а спробував ухилитися, і ухилився, але за мить вістря Єдинорога вже впиралося в брязкітку на правому шамановому плечі.
Куш-тенгрі глибоко зітхнув і обережно, пучкою, відсунув клинок.
Я забрав у нього насмішкуватого Дзю й повернувся на колишнє місце, ховаючи Єдинорога в піхви.
– Це було запитання? – поцікавився шаман трохи охриплим голосом.
Я кивнув.
– І я на нього відповів?
Я ще раз кивнув.
– А… а що я відповів?
– Що ти справді не знав Звитяжців…
– Що?!
– Неважливо. Що ти не користуєшся зброєю. Що ти казав правду – якщо не збрехав тут, отже, швидше за все, був правдивий і в іншому.
Куш-тенгрі відпив араки, прополоскав нею рота, тоді виплюнув злощасний камінчик і араку проковтнув.
– А якщо я прикидався? – після довгої паузи запитав він. – Якщо я обдурив тебе?
– Якщо ти встиг так швидко зрозуміти зміст мого запитання й обдурити мене, – відповів я, – тоді це не я – Асмохат-та, а ти.
Дзю в мене за поясом нарешті перестав веселитися.
– А він мені подобається, – зненацька повідомив Уламок.
– І мені, – зітхнув Єдиноріг.
Я налив собі зі жбана.
– Ти нам подобаєшся, – сказав я Неправильному Шаманові.
– Кому це – вам?
Я невиразно помахав горням у повітрі, проливаючи араку.
– А можна, – з невластивою йому боязкістю раптом запитав Куш-тенгрі, кивком голови вказуючи на Дзютте, – можна, я його ще раз потримаю? Ні, не зараз, потім… Можна? Я… мені здалося, що він – живий.
І шаман замовк.
– Дзю, йому здалося, що ти живий, – із задоволенням передав Уламкові Єдиноріг. – Чув?
– Справді? Це приємно, – в’яло відгукнувся Уламок. – Скажи-но йому: мені теж здалося, що він – живий.
А я все згадував камінчики, що летять, і гусей, що летять.
Камінчики ловив я й губив він; гусей бачив він і не бачив я; а ще він знав, що трапиться з гусьми завтра.
Галька, що впала в горня з пінливою аракою; сизий до вечора відстане, а той, що з чорним хвостом…
3
…А потім я вийшов із намету і довго кліпав, звикаючи до світла й намагаючись зрозуміти – ось переді мною обідні приготування моїх супутників, але для кого це, властиво, окремо в маленькому казанку вариться рис (та й звідки рис у Шулмі?!) без м’яса, зате з різними сушеними овочами й травами?!
Потім з’явився із за моєї спини Куш-тенгрі, і призначення рису одразу стало зрозумілим, бо шаман відігнав від казанка невправного (на його освічену думку) шулмуса, дістав зі складок свого одіяння кілька шкіряних мішечків і висипав у казанок по дрібці з кожного, бурмочучи собі під ніс і помішуючи вариво дерев’яною кописткою, яка зринула невідь звідки.
Пахла шаманська страва напрочуд смачно, анітрохи не гірше від м’ясного плову у великому спільному казані – і мій шлунок схвально забуркотів. Утім, шаман не збирався пригощати ні мене, ні кого іншого – він зняв казанок із вогню й приступив до трапези на самоті, уплітаючи їжу тією ж дерев’яною кописткою із завидною ретельністю, як робила б на його місці будь-яка зголодніла людина – а не таємничий шаман Безликого Ур-калахая.
Певно, не лише я зацікавився кухарськими таємницями шамана, бо після того, як казани спорожніли, а животи наповнилися, до Неправильного Шамана, не змовляючись, підсіли з двох боків ан-Танья й Матінка Ци, і почали в нього щось випитувати, показуючи пальцями на казанок. Куш-тенгрі охоче дістав свої мішечки й показав їх цікавій парочці – гадаю, таємниця їстівних приправ не була таємницею Безликого – і Кос негайно озброївся кістяним каламом, похідною чорнильницею й аркушем пергаменту, маючи намір записати все почуте.
