Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
Але тепер, коли я летів на Марс… коли я повністю одірвався від тяжіння Землі, в мені щось сталося. Я не можу передати цього почуття словами. Це можна лише відчути. Як би тобі висловити це?.. Мені здалося, що я зв’язаний з рідною планетою безліччю незримих ниток, і чим далі «Марс-16» заглиблюється в простір, тим сильніше ці ниті натягаються, вириваючи моє серце. Неймовірно сильно я відчув, що всі ми на Землі єдині… такі різні, такі ворожі і дружні, лагідні і жорстокі, закохані і деспотичні, геніальні і бездарні, чисті і брудні — всі ми лише клітини єдиного вселенського тіла… А я був клітиною, яка летіла геть від рідної Землі, від єдиного тіла. І в перші години польоту, коли корабель пройшов кілька мільйонів кілометрів, я ледве стримав себе, щоб не повернути корабель назад… Потім я зрозумів, що це своєрідне психічне зрушення… Я переміг себе… Але залишився після того глибокий слід в серці. З кожною годиною мінялася моя психіка. Дивні, неземні думки з’являлись у свідомості. Чому трапилося так? Що сталося?
Я тепер не дивуюсь. Навіть не знаючи істинних причин, можна зрозуміти, що вихід у Космос — не прогулянка по сторінках пригодницького твору. Ми жили — та й живемо досі — на Землі, мов у теплиці. Ми створюємо доморощені гіпотези про Світобудову, про Людину. Ми майже повністю ігноруємо свою належність до Безмежжя… До Безмежжя! Ти тільки вдумайся в ці слова! Отже, і треба думати про себе, як про породження цієї Безмежності…
Може, нові, невідомі промені пронизували моє тіло, мозок, трансформуючи свідомість. Може, дивний довгочасний стан невагомості, сяйво зірок навкруги корабля, повна тиша, самотність впливали на психіку. А втім, нічого дивного не було! Адже народжувалась нова свідомість… свідомість космічної людини!
Та потроху я звик. Призвичаївся до цього незвичайного стану. Зрозумів, що віднині починається розширення єдиного організму людства у безмір, що дитинство інтелекту закінчилось.
І ще я відчув, що в інших світах ми зустрінемо не те, що чекали, не те, на що сподівались, що описували в наукових статтях та фантастичних творах. Я інтуїтивно відчув, що Космос тримає для нас безліч сюрпризів, які повністю… так, я певен в цьому… повністю перевернуть нашу психіку.
Ти побачиш, Таню, це станеться дуже скоро! Що вже в найближчі роки ми, наша наука, свідомість, філософія будуть народжуватись заново, що вони, як би точніше висловитись… вони скинуть тисячолітню шкіру догматизму і традиції, як гадюка скидає стару, непотрібну шкіру. Звичайно, кожен ступінь пізнання закономірний і потрібний, але коли людина затримується занадто довго на тому ступені, вона ризикує деградувати, опуститись, упасти вниз… Тому земні уявлення переносити на космічну епоху неможливо, нееволюційно!.. Втім, я поспішаю, розповідаю про те, що творилося в серці моєму, а забуваю про сам політ…
— Ні, ні, — жваво озвалася Таня. — Якраз ти розповідаєш так, як слід. Я чудово відчуваю весь політ. Політ же не в тому, що корабель… ну як це пишуть?.. мчав у просторі, а в тобі, в людині… в твоїх почуттях. Говори, говори, Павлушо… я все прекрасно розумію.
Вона оглянулась навколо. Вони опинилися на невеликій галявині, яку місяць заливав зеленкуватим сяйвом, плів химерні тіні між кущами, між соснами.
— Чари, — прошепотіла Таня. — Тут ми з тобою зупинимось. Бачиш, подвійний пеньок? Ніби трон… для двох! Сідай ти на один, я на інший. Ми будемо королями в цю ніч! Королями Безмежжя… Хіба неправда? Ти розповідай, неси мене своєю думкою в Безмір, а я буду линути рядом з тобою. І ніщо не зіпсується в нашому кораблі, ніхто не зупинить наш політ…
Вони сіли на химерному пеньку. Таня прилягла на коліна Павла. Серце солодко занило. Павло поцілував очі коханої, радісно вдихнув пахощі її кіс.
— Поете мій, — прошепотів він.
— Говори, говори…
— Ти заснеш так…
— Ніколи. Бо навіть і в сні я зрозумію тебе. Продовжуй, Павлушо.
— Гаразд. Все те, про що я тобі сказав, відбулося в моїй свідомості не одразу. Це тепер я його поєдную в одне враження. А тоді — нове чуття народжувалось не так. Нині важко було б сказати, де і коли з’явилася та чи інша думка.
Але я розповідаю про внутрішнє, а забув про зовнішнє. А якраз в цьому трапилось не менш дивне, ніж в моїй душі. Я не хочу розповідати тобі подробиць технічних, ти, певне, читала те, що друкувалось. Запускали «Марс-16» з допомогою потужних хімічних ракет, потім в Космосі вмикали атомно-реактивні двигуни, що працювали на звичайній воді. На Марсі воду було виявлено, і в разі потреби я міг поповнити запаси там. До Марса наближався корабель з двох ступенів: власне, сам «Марс-16» — стотонний реактивний лайнер, і його додаток — корабель для гальмування в атмосфері Марса і для старту з нього. Всі стадії польоту і наближення до цілі пройшли успішно. Я бачив поверхню Марса. Я бачив хвилюючу сітку каналів, чи, точніше, смуг рослинності. Я бачив серед оранжевих пустель обриси дивних споруд. Я забув, де я і що зі мною. Тільки незбориме бажання пізнати новий світ, здобути його скарби жило тоді в мені, заглушало все інше. І тоді наступило лихо. Його неможливо було передбачити. Кожен політ у невідоме — риск. І справжні дослідники ніколи не зупиняться перед небезпекою, щоб здобути ключі до нових тайн.
Уже повернувши корабель в фінішне положення, дюзами до планети, я почув тривожний сигнал кіберпілота. На пульті спалахнули тривожні сигнали. Аналізатори зовнішнього поясу доповідали: в просторі потужний пояс радіації. Він перевищив у мільйони разів всякі допустимі норми. Не встиг я збагнути, що треба робити, як замовк двигун. Певне, радіація вивела з ладу якісь важливі вузли керування. «Марс-16» почав падати на Марс. Ніщо не могло затримати його. Я в одну мить збагнув: катастрофа неминуча!
Я послав сигнал на Землю. Передав… Втім, ти, мабуть, чула?..
— Чула, — прошепотіла Таня. — У мене й досі звучить в свідомості твій голос.
— Я не пам’ятаю, що думав у ті недовгі хвилини. Було жаль, що не виконав завдання, що таке могутнє зусилля людське пропало даремно. Але пізніше, коли я аналізував той стан свій, я збагнув, звичайно, що нічого й ніде не пропадає. Жодна думка, жодна дія, якою б вона не була, — не зникає. Це абеткова істина, а ми забуваємо про неї. Бо часто, приймаючи закон незнищимості сущого в теорії, ігноруємо його на практиці.
І, може, не повіриш, найбільше жаль мені було, що не побачу я тебе, матусю мою, Дніпра веселого. Хай це хлоп’яцтво, може, слабість душевна, але так було.
В кілька хвилин промайнули в моїй свідомості всі прожиті і непрожиті роки, все зроблене і незроблене. Мені здалося, що я оцінюю пройдений шлях і… залишаюся незадоволеним самим собою. Що ж… нічого дивного в тому нема. Не встиг нічого зробити, не встиг навіть заплатити людям, країні, Землі за те, що вони мене навчили. Хоч і не моя вина, але все-таки жаль!
А Марс виростав у ілюмінаторах. Мені здавалося, що з Космосу виростає криваво-оранжевий дракон, роззявляє неосяжну пащу, збирається поглинути мене.
Швидкість була страшною. Здається, біля трьох кілометрів на секунду. Ніщо не могло сповільнити її! Я заплющив очі. Таню, Танюшко! Якби ти знала, як мені не хотілося, щоб все те було реальністю! Як мені хотілося, щоб все те було сном! Чому ти дрижиш? Голубко моя! Не треба лякатися. Адже все минуло. А втім, чи минуло? Адже ще нічого не з’ясовано. Не з’ясовано. Так слухай же далі. Я почув страшний тріск, грім ударів. Могутній тягар навалився на мене, перед очима спалахнуло полум’я. Моя свідомість зникла в тому вогні.
2
Небуття не було.
Не було предметів, не було звуків, запахів. Не було ніякого відчуття, до якого я звик. Але було щось. Невловиме, нез’ясовне щось. Я плив по неосяжному океані існування. Я був скрізь і ніде. Я все сприймав, як себе, і мене не було. Ти смієшся? Я кажу дурниці?
— Ні, ні, — луною відгукнулася Таня. — Мені радісно. Я розумію тебе. Я сама інколи наближалась до того відчуття. І мені здається, що я розумію… чому ти так відчув тоді…
