Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
ЗАНЕПАД КРАЇНИ
Роран стояв на палубі «Червоного кабана», схрестивши руки на грудях і широко розставивши ноги. Морський вітер розкуйовджував його волосся й грався бородою. Поруч із ним тримав штурвал капітан Кловіс. Загартований вітром моряк показав убік берегової лінії на вкриту чайками скелю, що здіймалася на гребені звивистого пагорба, який урізався в океан.
— Тейрм он там, — змахнув рукою старий, — за тими скелями.
— Тоді ми спинимось тут, — сказав юнак.
— Навіщо? Хіба ми пливемо не до Тейрма?
— Не всі разом. Накажи Торсону й Флінту вести баржі до того берега. Здається, там можна розбити табір.
— Ех, — скривився капітан. — А я так мріяв про гарячу вечерю.
Роран усвідомлював усю скрутність становища, адже куплені в Нарді харчі закінчились, а з припасів утікачі мали лише солонину, сухі галети, квашену капусту та дуже рідко свіже м'ясо забитої на борту худоби.
Зітхнувши, Кловіс загукав до своїх напарників, наказавши їм повертати до берега, що викликало в них чимале обурення. Адже голодні моряки збирались цього вечора добряче погуляти в місті.
Після того як баржі пристали до берега, Роран допоміг селянам розвантажитись і розбити табір, поставивши намети. Під час роботи він спробував підбадьорити Морна й Тару, що виглядали геть кепсько, але у відповідь його ледь не послали під три чорти. Шинкар та його дружина відцуралися від юнака з часу втечі з Паланкару. Решта односельців почувалися трохи краще, відпочивши під час морської подорожі. Усіх непокоїло лише їхнє майбутнє.
— Міцний Молоте, ти повечеряєш у нашому наметі? — гукнув до юнака щиросердний Тхан.
Той ґречно подякував, але відмовився й, пройшовши кілька кроків, зустрів Фельду, саме її чоловіка Бірда вбив Слоун. Жінка присіла в неглибокому реверансі:
— Чи можна поговорити з тобою, Роране?
— Звісно, Фельдо, — усміхнувся юнак. — Ти ж знаєш.
— Дякую, — жінка відвела очі й глянула вбік свого намету. — Я хотіла попросити за свого старшого, Мандела. Сталося так, що він заприятелював з матросами нашої баржі й грав з ними в кості, а тепер має великий борг. Здається, ці люди його надурили. Звісно, він грав не на гроші, яких у нас нема, а на деякі речі, які нам конче потрібні.
— Ти просила його покинути цю справу?
— Відколи помер його батько, він не зважає на мене й став якийсь дикий.
— А що ж ти хочеш від мене? — спитав Роран, подумавши, що з моменту втечі з Паланкарської долини всі вони геть здичавіли.
— Ти завжди знаходив спільну мову з Манделем, — глянула на нього Фельда. — Для нього ти майже бог, тож він обов'язково тебе послухається.
— Гаразд, я зроблю все, що зможу, — трохи поміркувавши, вирішив юнак. — А що він програв?
— Переважно харчі, — завагалась жінка. — Але був іще браслет моєї бабусі.
— Не хвилюйся, Фельдо. Я обов'язково все залагоджу.
— Дякую, — вклонилася та й попростувала до свого намету.
«Авжеж, вона має рацію, — думав Роран, чухаючи бороду. — Не лише Мандел, а й ще дехто з односельців устиг здружитися з командою, а добра з цього не буде».
Намагаючись не привертати зайвої уваги, Роран потайки зібрав тих земляків, яким іще міг довіряти, й покликав їх до намету Хорста.
— Отже, доки ще не стемніло, п'ятеро з вас негайно вирушать зі мною. Хорст залишиться замість мене, але всі мусять слідкувати, щоб Кловіс не втік разом із баржами. Адже вони — це наша єдина можливість дістатися Сурди.
— Розвідай, чи про нас там іще не дізналися, — нагадав Орвал.
— Добре, — кивнув Роран. — Якщо за день ми не повернемось, це означатиме, що нас схопили. Тоді негайно захоплюйте баржі й вирушайте в Сурду, але не зупиняйтесь у Куасті, щоб закупити провізію. Адже на вас там уже чекатимуть і теж схоплять. Тож пошукайте харчів деінде.
Доки люди збиралися, Роран знайшов Кловіса на «Червоному кабані».
— Ідете лише вп'ятьох? — спитав той, почувши про вилазку в місто.
— Саме так, — грізно зиркнув на капітана юнак. — Сподіваюсь, ти не втечеш до мого повернення.
— Ти що, ставиш під сумнів моє чесне слово? — обурився той. — І це після того, як я всю подорож дотримувався нашої угоди?
— Я нічого не ставлю під сумнів, — уточнив Роран. — Лише попереджаю тебе, бо твоя зрада занапастить ціле селище.
— Я знаю, — пробелькотів Кловіс, відвівши погляд.
— Без мене селяни не зможуть дати собі ради, а якщо з ними щось станеться за час моєї відсутності, я дістану тебе навіть з-під землі, запам'ятай. Тільки-но спробуй видати нас Імперії.
— Не такі ми вже й слуги Імперії, щоб прогинатись під неї, — буркнув капітан у відповідь.
— Але чого тільки не зроблять люди заради власної користі, — відказав Роран.
— А що ти робитимеш, коли дістанешся Сурди? — зненацька спитав Кловіс.
— Ми будемо…
— Ні, ти скажи, що робитимеш саме ти, Роране? — примружив око капітан. — Я весь час за тобою спостерігав і зрозумів, що ти непоганий хлоп, хоч і не дуже добре повівся зі мною. Але мені й на думку не приходить, що ти зможеш відкласти вбік свого грізного молота. Що ж ти тоді робитимеш? Знову длубатимешся на городі?
— Коли я переправлю селян до Сурди, — ледь стримуючись, мовив юнак, — я перш за все вирушу на полювання.
— А-а-а, розумію, — відмахнувся старий. — Шукатимеш свою подружку? Так, я чув про це від твоїх селюків. Та хіба…
Роран щосили грюкнув дверима, навіть не дослухавши Кловіса. Він відчував, як у ньому закипає нестримна лють. Прямуючи до намету Фельди, він помітив Мандела, який кидав ножа в пеньок.
— Ти дарма марнуєш свій час, — роздратовано сказав йому Роран.
— Чого це? — здивовано озирнувся юнак.
— Під час бою ти скорше виколеш собі око, ніж завдаси шкоди ворогу. Якщо не знати своєї мети, то не допоможе жодна зброя.
— А Гуннар розповідав про людину з Цитри, яка вісім разів із десяти могла поцілити ножем ворону в небі, — сказав Мандел.
— Але ж за ті два рази його самого могли вбити, — нагадав Роран. — Тож годі сперечатися, за п'ятнадцять хвилин чекаю тебе он на тому пагорбі. Я беру тебе із собою до Тейрма.
— Дякую! — у захваті вигукнув юнак і стрибнув до намету збирати речі.
Ідучи, Роран знову побачив Фельду. Та тримала на руках молодшу дочку, і їй було досить одного погляду, аби все зрозуміти.
— Бережи його, Міцний Молоте, — тихо мовила жінка й почала допомагати Манделу збиратися в дорогу.
На призначене місце Роран прибув перший. Він видерся на уламок скелі й роззирнувся довкола. Невдовзі підійшли Лоринг, Гертруда, Бірджит і Нолфаврел, її син.
— Маємо ще почекати на Мандела, він піде з нами, — гукнув їм юнак.
— Нащо він нам? — спитав Лоринг.
— Я гадала, що ми вже все вирішили, — і собі спохмурніла Бірджит. — Хіба ти забув, що Мандела бачили в Нарді? Мало того, що ви засвітились із Гертрудою, то ти ще й малого із собою тягнеш! Це ризиковано, Роране!
— Я беру відповідальність на себе, — твердо сказав той. — Мандел має бути з нами.
Потому розвідники рушили на південь до Тейрма.
ТЕЙРМ
Берег складався з низьких пагорбів, зелених від соковитої трави. Тут також росли шипшина, верби й тополі.
Рідке багно під ногами ускладнювало пересування. Праворуч від утікачів лежало мерехтливе море, а зліва було видно червоний силует Хребта. Його вкриті снігом вершини ховались у хмарах.
Діставшись передмістя, селяни почали діяти ще обачніше, аби їх ніхто не помітив. Знайшовши шлях, що вів із Нарди до Тейрма, вони притьмом перебігли його та попрямували далі на схід у напрямку гір. І тільки повернувши на південь і переконавшись, що вороже місто залишилось далеко позаду, вони знайшли інший, безпечніший шлях, яким і рушили далі.
Ще на «Червоному кабані» Рорану раптом спало на думку, що в Нарді вже певно зрозуміли, хто вбив двох вартових. Якщо так, то воїни Тейрма, знаючи, що він прибуде морем, мали стежити за всіма селянами, які мандрували цими землями. А якщо в Нарді побував іще й разак, то варта напевно знає, що ловити треба не банду вбивць, а самого Рорана разом із утікачами з Карвахола. Отож, Тейрм був для них не чим іншим, як пасткою. Але оминути місто вони не могли, бо треба було поповнити запаси харчів.
