Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗

– Я правильно вчив тебе, Кулаю-мергене, який став Кулаєм-нойоном, – відповів Тохтар-кулу. – Якщо ти дотепер живий і можеш трясти мене за комір – отже, я правильно вчив тебе. Військова звитяга – це смерть ворога. Але коли стаєш старим, коли кобила долі доїться на твоє волосся, роблячи його білими, ти рідше думаєш про смерть ворога, і частіше – про життя. Про своє життя. Про чуже життя. І розумієш, що для кожного часу – своя мудрість і своя звитяга. Це розумієш лише тоді, коли твоє життя підходить до кінця.

Старий замовк, і Кулаєві не спало на гадку підганяти його.

– Ти розумієш це, – після довгого мовчання ледь чутно прошептав Тохтар-кулу, – але навколо є багато юних і мужніх воїнів, і ти боїшся сказати їм про це, бо в тебе всього один комір, бо тоді ти станеш їхнім ворогом, а їхня звитяга, звитяга юних, звитяга твоїх дітей і учнів, – це смерть ворога. І ти чекаєш, що прийде хтось, хто не боїться казати про нове. Що прийде Асмохат-та.

Небо тріснуло, спалахнувши синім вогнем, і Кулай прислухався до оглушливого гарчання Верхньої Зграї, яка загризла чиюсь неприкаяну душу.

– Ходімо збиратися, Тохтар-кулу, – буденно сказав Кулай. – Чого даремно сидіти?

– Так, нойоне, – кивнув старий.

Частина VIII

Вогонь Масуда

– Ото вже ні, – ласкаво усміхнувся Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Спершу ти розповіси про все мені. Гаразд, гінцю? Так?

Гонець – пласколиций коротун маалей Удуй-Хара, якого з дитинства невідь за що прозивали Чумним Вовком, – розгублено мовчав. Ні, що не кажи, а тут без джай-ворожби не обійшлося! Інакше чого б це опинився шаман Ур-калахая на шляху Чумного Вовка? Священна водойма далеко, степ великий – аж ні, ось він, Куш-тенгрі, Неправильний Шаман, благослови його Геєна Трьох Язиків!..

– Ти вже хочеш говорити, правда, гінцю?

Губи Куш-тенгрі не ворушилися, але владний хриплуватий голос пролунав так чітко, що Чумний Вовк мимоволі здригнувся, відірвавши погляд від жахливо непорушного рота шамана – і, забувшись, глянув у вічі служителеві Ур-калахая Безликого.

Очі жили своїм, окремим від тіла життям. Удуй-Хара ще подумав, що так не буває, а потім перестав думати – просто стояв і дивився.

Довго дивився. Одне життя дивився, друге дивився, опісля вмер, і Куш-тенгрі вмер, а очі все дивилися, не кліпаючи, все не зникали, немов були рівнею ночі, степові, вітру…

«Я чекаю, гінцю!» – почулося з нізвідки.

Чого боятися мертвому? Того, що гурхан Джамуха розгнівається, довідавшись, що між ним і вістками з кордону постав Неправильний Шаман, а язик Удуй-Хара сам виліз із рота й вимовляв слова?

Та й слів тих жмені дві, не більше… стояла застава в Кул-кииз, давно стояла, нових дозорців на зміну чекала – і дочекалася, тільки не зміни, а гостей із пісків. Три десятки ориджитів з’явилися, а з ними більше дюжини втомлених чужинців. Запитували заставники в ориджитів: де, мовляв, брати ваші, де батьки ваші, де чоловіки племені? У Верхній Степ на вічне кочовище пішли, відповідають. Запитували заставники в ориджитів: де Джелме-багатур, де ваш нойон? Нема нойона, відповідають, на нього Асмохат-та пальцем указав; новий нойон тепер у нас, Кулай-нойон. Запитували заставники в ориджитів: який ще Асмохат-та, звідки йому взятися серед народу м’якоруких? А такий, відповідають, Асмохат-та, що виродка мангуса Джамуху у священній водоймі втопить…

І тут Чумний Вовк мало язика свого зухвалого не проковтнув, разом зі словами останніми. Нехай і чужі слова мовив язик, але за таку капость великий гурхан Джамуха й у мертвого відітне все, що марно в роті ворушиться!

По шматочку за змах рубати буде!..

«Ор-ер, лихо», – подумав Чумний Вовк, замружившись, і потроху оживати почав. Потім знову очі розплющив, на погляд Куш-тенгрі наткнувся й затріпотів на вістрі шаманського погляду, як перепелиця на дротику. Лише перепелиця пищить, а Удуй-Хара й радий би пискнути, та не виходить – далі говорити довелося про побачене й почуте…

…Двоє заставників, брати Бариґен і Даритай, гарячі були, на руку швидкі. Схопилися за луки, по стрілі з саадаків сідельних висмикнули – здійнялися стріли, свиснули, а біля самих грудей зухвалого Кулая-ориджита немов дві блискавки із двох сторін ударили! Спершу й не розгледіли заставники, які це клинки кожну стрілу надвоє розрубали, а опісля вже роздивились і здивувалися. Обидва мечі мало не зросту людського, такими коней навпіл рубати, а не стріли на льоту, – а тут бач як!

Кулай-ориджит сміється, ті двоє, що мечами з плеча махнули, мовчать і супляться, а коли в чужинців дівка дикоока вперед виїхала й покрила заставників по-хурульськи – та не так, як жеребець кобилу криє, а так, як кобила жеребців, коли їй під хвіст будяк замість чого іншого сунути – отоді й кинулися заставники врозтіч, немов ілбіси за ними гналися, і отямилися нескоро.

А коли отямилися, зрозуміли, що великий степ, доріг багато, але в ставку до гурхана у них дороги більше немає. Сам лише Удуй-Хара був проти. Він півроку тому числився у Восьмирукого в добірній тисячі тургаудів-охоронців, до десятника дійшов і далі б служив, якби не слабість до того, що в жінок під халатом! Вигнали за дурість, на варту стали, а Чумний Вовк угрівся, захопився й запізнився трішечки… Отак і опинився тургауд заставником у Кул-кииз.

А зараз чи гордість у тургаудіва заграла, чи ще що – а відвезу, вирішив Удуй-Хара, звістку в ставку гурхана й у ноги Восьмирукому кинуся. Убий, мовляв, але не проганяй!..

Усі ж повтікали, гніву Джамухи злякавшись, а Чумний Вовк і про Кулая зухвалого доповість, і про чужинців, і про Асмохат-та…

«Асмохат-та? – запитало око Неправильного Шамана. – Який він на вигляд, цей Асмохат-та?»

«Не пам’ятаю», – хотів було сказати Чумний Вовк, а очі шаманські вже в саме нутро залізли, наче пальцями там нишпорять: ось Кулай усміхається, ось поруч із ним двоє з мечами-переростками… один – білявий, майже як Неправильний Шаман, а в очницях – сталь із блакитним відливом; інший – здоровань, до плеча першому, а обличчя недобре, ой, недобре, і дивиться, як у груди штовхає!..

«Далі!»

І Чумний Вовк немов за залізо розпечене схопився – ось він! Поза Кулаєм на коні сидів! Не кінь – скеля чорна, не вершник – брила блискуча, повід у руках…

– Руки! – заверещав Удуй-Хара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.

– Руки! Луска на руках! Асмохат-та!..

І злетів із невидимого вістря.

На коліна впав.

Куш-тенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:

– Руки!.. руки в лусці… руки!..

Неправильний Шаман навіть не обернувся.

Розділ 22

1

– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохат-та?

– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.

– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився ан-Танья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.

Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..

…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предок-заступник Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмуси-слідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.