Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Фэнтези » Фанданґо - Грін Олександр (бесплатные полные книги txt) 📗

Фанданґо - Грін Олександр (бесплатные полные книги txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Фанданґо - Грін Олександр (бесплатные полные книги txt) 📗. Жанр: Фэнтези. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Перш за все я позбирав гроші, утрамбував їх у торбинку та заховав у внутрішню кишеню піджака; потім завдав кілька питань порожнечі й мовчанню, що оточували мене в глухому кутку міста. Хто був цей безрадісний і безжурний свідок мого розрахунку з непояснимим?

Чи вколовся він об шип, намагаючись зірвати троянду? Чи може він — зневірений дезертир? Хтозна, що бува приводить людину до руїн з мотузкою в кишені?! Чи може, переді мною висів невдаха-адміністратор, відступник, розчарований, торгівець, що втратив чотири вагони цукру, або винахідник «перепетуум-мобіле», що ненароком глянув у дзеркало на своє обличчя, коли перевіряв механізм?! Або хижак, якого родичі ревно тягали за бороду, примовляючи: «Ось тобі, шуліко, нагорода за життя злодійськеє твоє!» — а він не переніс цього і занапастив себе?

І це, і будь-що інше могло статися, але мені вже було нестерпно тут сидіти, і я, поминувши лишень один квартал, побачив саме те, що розшукував, — окрему чайну.

На підвальному поверсі старого й похмурого будинку жовтіла вивіска, частину тротуару було освітлено знизу запотілими від сирості вікнами. Я спустився по крутих і вузьких сходах, увійшовши у відносне тепло просторого приміщення. Посередині кімнати жарко тріскотіла цегельна піч із залізною трубою, що йшла попід стелею в напівтемні надра, а світло сочилося з потьмянілих електричних ламп; вони горіли в сирому повітрі тьмяно й червоно. Біля печі дрімала, позіхаючи та чухаючи під пахвою, простоволоса жінка у валянках, а буфетник, сидячи за стійкою, читав замацану книгу. На кухні хтось навалював дрова. Майже нікого не було, лише в другому приміщенні, де столи були без скатертин, сиділо в кутку чоловік десь п’ять погано вдягнутих людей, мабуть, подорожніх; біля ніг їхніх та під столом лежали мішки. Ці люди їли та балакали між собою, тримаючи обличчя над паруючими блюдечками з гарячим цикорієм.

Буфетник був молодий хлопець нового типу, з солдатським сухорлявим обличчям і розумним поглядом. Він глянув на мене, лизнув пальця, перегортаючи сторінку, а другою рукою вирвав із зеленої книжки чайного талона і загримів у бляшаному ящику з цукерками, одночасно видавши мені талона і цукерку.

— Сідайте, подадуть, — сказав він, знову занурюючись у читання.

Тим часом жінка, зітхнувши та прибравши за вухо волосся, пішла на кухню за окропом.

— Що ви читаєте? — запитав я буфетника, бо побачив на сторінці слова: «принцесу мою світлооку…»

— Хе-хе! — відповів той. — Так собі, театральна п’єса. «Принцеса Мрія». Твір Ростанова. Хочте подивитися?

— Ні, не хочу. Я читав. Вам подобається?

— Та так, — сказав він нерішуче, нібито соромлячись свого враження, — фантазія… Про любов. Сідайте, — додав він, — зараз подадуть.

Але я не відходив од стійки, забалакавши вже про інше.

— Чи бувають у вас цигани? — запитав я.

— Цигани? — перепитав буфетник. Його, мабуть, здивував різкий перехід до буденного від незвичайної для нього книги. — Бувають. — Він механічно кинув погляд на мою руку, і я вгадав наступні його слова: — Це поворожити, чи що? Чи навіщо?

— Хочу робити малюнок для журналу.

— Розумію, ілюстрацію. То ви, громадянине, — художник? Дуже приємно! — Але я все ж таки заважав йому, і він, посміхнувшись, настільки міг приязно, додав: — Ходять їх туто два кагали, одні чомусь ще не були сьогодні, мабуть, незабаром прийдуть… Вам подано! — і він показав пальцем на стіл за грубкою, де жінка розставляла посуд.

Один золотий був затиснутий у мене в руці, і я звільнив його приховану силу.

— Громадянине, — сказав я таємниче, наскільки вимагали обставини, — я хочу трохи підживитися, поїсти та випити. Візьміть оцього кружочка, з якого навіть ґудзика не зробиш, бо в ньому нема отворів, і відшкодуйте мені цей незначний збиток пляшкою справжнього спирту. До нього щось м’ясне або ж рибне. Удосталь хліба, солоних огірків, шинки або холодного м’яса з оцтом і гірчицею.

Буфетник облишив книгу, підвівся, потягнувся та розібрав мене по кісточках гострим, наче пилка, поглядом.

— Гм… — сказав він. — Чого схотіли!.. То що, якась монета?

— Це монета іспанська, золотий піастр, — пояснив я. — Її привіз мій дід (тут я збрехав рівно наполовину, бо дід мій, по матері, жив і помер у Толедо), але ж ви знаєте, зараз не ті часи, щоб дорожитися такими дрібничками.

— Оце правильно, — погодився буфетник. — Чекайте, я сходжу в одне місце.

Він пішов і повернувся через дві-три хвилини з прояснілим обличчям.

— Прошу сюди, — оголосив буфетник, заводячи мене за перебірку, що відокремлювала буфет від першого приміщення, — сідайте туто, зараз усе буде.

Поки я розглядав кімнатку, до якої він мене привів — вузьку, з жовто-рожевими шпалерами, табуретами та столом зі скатертиною в масних плямах, — буфетник з’явився, прикривши ногою двері, з підносом із лакованого заліза, прикрашеним посередині букетом фантастичних квітів. На підносі стояв великий трактирний чайник, синій із золотим візерунком, і така сама чашка з блюдцем. Окремо з’явилася тарілка з хлібом, огірками, сіллю та великим шматком м’яса, гарнірованим картоплею. Як я й здогадався, у чайнику був спирт. Я налив і випив.

— Здачі не буде, — сказав буфетник, — і, будьте ласкаві, щоб тихо-мирно.

— Тихо-мирно, — підтвердив я, наливаючи другу порцію.

У цю мить, заскреготавши, грюкнули вхідні двері, і низький, гортанний голос незвично пролунав серед підвальної тиші російської чайної. Стукнули каблуки, обтрушуючи сніг; кілька людей забалакали водночас, голосно, швидко й незрозуміло.

— Вже й заявилися, фараонове плем’я, — сказав буфетник, — хочте, подивіться, які вони, може й не годяться!

Я вийшов. Посередь зали, оглядаючись, куди присісти або з чого почати, стояла та сама компанія циганів з п’яти чоловік, яких я бачив зранку. Завваживши, як я пильно придивляюся до них, молода циганка швидко пішла до мене, дивлячись безсоромно, прям наче як кішка, що зачула рибу.

— Дай поворожу, — сказала вона низьким, грудним голосом, — щастя тобі буде, що хоч, скажу, думки взнаєш, добре житимеш!

Наскільки раніше я миттю припиняв отой банальний речитатив, виставивши лівою рукою так звану «джеттатуру» — умовний знак, що зображує роги равлика двома пальцями, вказівним і мізинцем, — настільки ж тепер, поспішно й охоче, відповів:

— Ворожити? Ти хочеш поворожити? — сказав я. — Але ж скільки тобі заплатити за це?

У той час як цигани-чоловіки, блискаючи чорнющими очами, сіли кругом столу, очікуючи, поки їм принесуть чаю, до нас підійшов буфетник і баба-циганка.

— Заплатити, — сказала баба, — а заплатити, громадянине, скільки твоє серце схоче. Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу!

— Ну то поворожи, — сказав я, — втім, я наперед сам тобі поворожу. Ходи сюди!

Я взяв молоду циганку за — о боже! — маленьку, але таку брудну руку, що з її можна було зняти копію, приклавши до чистого паперу, і потяг у свою конуру. Вона йшла охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.

— Дай хоч окрайчика, — одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:

— Позолоти ручку, щастя тобі буде! — і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.

Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.

— Циганки! — сказав я. — Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.

Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.

— От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.

— Ну то скажи, будеш циган! — зареготала вона. Я продовжував:

— Ти скажеш мені… — і тихо додав, — як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.

Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:

Перейти на страницу:

Грін Олександр читать все книги автора по порядку

Грін Олександр - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Фанданґо отзывы

Отзывы читателей о книге Фанданґо, автор: Грін Олександр. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*