Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Сем з криком рубонув по ратищу списа, і воно зламалося. Орк відкинув уламок і схопився за ятаган, але тут на нього обрушився Андріл. Спалахнуло полум'я, шолом тріснув. Орк упав з пробитою головою. Його ватага тікала, завиваючи, під натиском Боромира й Арагорна.

А барабани у глибинах усе гриміли — друм-рок, рок; гуркіт розкочувався підземеллям.

— Час! — вигукнув Гандальф. — Зволікатимемо — загинемо. Біжіть!

Арагорн підхопив Фродо, що осів під стіною, і кинувся до сходів, підштовхуючи перед собою Меррі й Піна; інші вирушили слідом, але Леголасу довелося відтягати Гімлі силоміць: забувши про небезпеку, гном сидів біля гробниці Баліна, схиливши голову. Боромир закрив за собою східні двері. Із скреготінням провернулися вони на петлях, але нічим було скріпити залізні кільця затвору.

— Зі мною все гаразд, — промовив Фродо. — Я можу йти. Пусти мене!

Арагорн від подиву заледве не впустив його.

— Ти не вбитий!

— Поки що ні! — сказав Гандальф. — Але зараз немає часу дивуватися! Йдіть далі, весь час униз сходами! Там зачекайте на мене, але якщо я затримаюсь, йдіть самі! Не зволікайте і обирайте шлях праворуч та вниз;

— Але не можемо ж ми залишити тебе одного захищати двері! — заперечив Арагорн.

— Робіть, як я велю! — розлючено гаркнув Гандальф. — Мечі тут більше не допоможуть. Рушайте!

У цьому проході не було вікон. У цілковитій темряві спустилися вони навпомацки довгими сходами, а потім озирнулися, але нічого не побачили, тільки далеко вгорі слабко світився вогник патериці. Маг начебто стояв на варті біля зачинених дверей. Фродо, важко дихаючи, привалився до Сема, а той обхопив його руками. Так стояли вони, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, наче він чує нагорі неясне бурмотіння голосу Гандальфа, хоча нахилене склепіння доносило лише луну. Розібрати слова не вдавалося. [344]

Стіни підземелля ходили ходором. Раз у раз знову розкачувалися удари барабана: ррок, ррок.

Раптом на верху сходів виріс оберемок білого світла, потім почулося глухе ревіння й важкий удар. Барабани несамовито забили: дррум-рок, дррум-рок — і замовкли. Гандальф скотився сходами, ледь не поваливши друзів на землю.

— Ну, справу зроблено! — сказав він, підвівшись на ноги. — Усе, що можна було, я виконав. Але мені дістався неабиякий супротивник, важкадовелося! Гаразд, нема чого стояти тут, рушаймо далі! Якийсь час доведеться обходитися зовсім без світла — мені треба отямитись. Ходімо, ходімо! Гімлі, де ти? Підеш уперед, зі мною. А ви всі тримайтеся ближче до нас!

Хранителі, спотикаючись, пошкандибали за магом, не розуміючи, що трапилося. Барабани гриміли знову, тепер далеко й глухо, — але вони рухалися за загоном. І ніяких інших ознак погоні — ані голосів, ані тупотіння ніг. Гандальф ішов, нікуди не повертаючи: коридор вів у потрібному напрямку — вниз. Раз у раз траплялися сходинки, по п'ятдесят і більше, і в цілковитій темряві вони становили на той час головну небезпеку: розрізнити початок спуску було неможливо, аж доки нога не ступала в порожнечу. Гандальф простукував шлях патерицею, наче сліпий.

За годину вони пройшли трохи більше милі та подолали багато таких сходів. Погоні, як і раніше, не було чутно. Уже можна було сподіватися на щасливий кінець. Подолавши сьомий проліт, Гандальф зупинився.

— Стає жарко! — сказав він. — Ми вже, найімовірніше, спустилися до рівня воріт. Мабуть, треба знайти заворот-ліворуч, ближче на схід. Сподіваюсь що вихід уже недалеко. Ну й втомився ж я! Треба перепочити хвилинку, хоча б усі орки, які коли-небудь тут гасали, гналися за нами.

Гімлі взяв його за руку і допоміг присісти на сходинку.

— Що ж трапилося там, біля дверей? — запитав він. — Чи зустрів ти когось… ну, хто бив у барабан?

— Не знаю, — зізнався Гандальф. — Не знаю, хто протистояв мені. Я нічого кращого не придумав, як накласти закляття замикання. Я їх знаю багатопале для надійного замовляння потрібний час, та й тоді двері можна виламати силоміць. Я чув голоси орків і знав, що їм зовсім не важко проламати двері. Вони балакали своїм мерзотним наріччям [345] ледь зрозумілим, я вловив одне слово: «гхощ», тобто «вогонь». Потім вони злякано принишкли — там, за дверима з'явилась якась страшна істота: хтось узявся за кільце і одразу відчув і мене, і моє замовляння.

Я так і не зрозумів, хто це, але з такою могутністю ніколи ще мені стикатися не доводилось. Я ледь не зламався. На мить двері вийшли з-під моєї влади й почали відчинятися! Довелося застосувати суворе веління, але двері, не витримавши надзвичайного напруження, розлетілися на тріски, щось темне промайнуло в прорізі, заступаючи світло, і мене відкинуло вниз, на сходи. Уся стіна посунулася й повалилася разом із склепінням палати.

Баліна поховано тепер глибоко, а з ним, можливо, і мого супротивника. Так чи інакше, прохід нагорі повністю завалено. Ніколи раніше я не виснажувався так, не втомлювався, але зараз усе мине. Ну, а з тобою що, Фродо? Ми дуже поспішали, а то я одразу б зізнався, як ти мене порадував, коли заговорив! Я ж бо журився, що Арагорн несе хороброго, але мертвого гобіта!

— У мене все добре, — запевнив Фродо. — Я живий і цілий, тільки забиті місця болять — дурниці!

— Хотілося б мені знати, — додав Арагорн, — з якого матеріалу створено гобітів — звідки така міцність? Якби я знав про це раніше, то розмовляв би з тобою м'якше в Бригорському заїзді! Та такий удар списом уклав би й дикого вепра!

— А ось мене, на щастя, не вклав, хоча почуваю я себе так, наче був між молотом і ковадлом, — зізнався Фродо.

Удаватися до подробиць він не став — йому навіть дихати було боляче.

— В тебе та ж сама вдача, що в Більбо, — зазначив Гандальф. — Я колись казав так про нього, але й тобі теж дано куди більше, ніж бачить око.

А Фродо подумав, чи не приховується за цими словами якийсь натяк?

Загін вирушив далі. Невдовзі Гімлі, який добре бачив у темряві, повідомив:

— Мені здається, там, попереду, світло, але не денне, а якесь червоне. Що б це могло бути?

— «Гхош»! — пробурмотів Гандальф. — Вогонь на нижніх ярусах? Невже саме це вони мали на увазі?.. Але нам нічого не лишається, як іти вперед! [346] Ще трохи, і світло беззаперечно побачили всі. Червоні відблиски лягали попереду на стіни коридору й освітлювали дорогу: вона різко йшла під ухил, під низьку арку. Звідти й пробивалося світло. Ставало жарко.

Наблизившись до арки, Гандальф знаком велів усім зупинитися, а сам пішов уперед. В обличчя йому повіяло багровим жаром. Він одразу повернувся:

— Там нові диявольські фокуси: на нас тут, либонь, чекали. Зате я визначив, де ми: на першому нижньому рівні, одразу під ворітьми. Це — Друга зала Старої Морії, і ворота близько — ліворуч від східного кінця зали, не більше ніж за чверть милі звідси. Через міст, широкими сходами, через Першу залу — і назовні. Ідіть-но сюди і подивіться самі!

За аркою відкрилася нова зала, набагато вища й довша, ніж та, де вони ночували. Загін знаходився на східному кінці; західний зникав у темряві. Посередині тягся подвійний ряд міцних колон, які були витесані подібно до дерев, чиє гілля підтримувало дах складним кам'яним переплетінням. Гладкі чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали вогняні відблиски. Поперек зали, під самими основами колон, зяяла широка тріщина. Над нею дрижала червона заграва, і час від часу язики полум'я облизували краї тріщини і обвивали цоколі колон. Шари чорного диму коливалися у гарячому повітрі.

— Якби ми йшли з верхніх зал головною дорогою, то опинилися б тут у пастці, - сказав Гандальф. — А так вогонь, навпаки, відділяє нас від погоні. Йдемо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як вдалині знову загриміло: дрррум-ррок, рок, рок. З темряви в західному кутку зали донеслося ревіння рога й крики. Ррок-рок: колони здригнулися, полум'я здійнялося вище.

— Ну, тепер остання перебіжка! — сказав Гандальф. — Якщо день нині сонячний, ми ще зуміємо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. На бігу загін наздогнало тупотіння багатьох ніг. Почулося пронизливе верещання: втікачів помітили. Загриміла, забрязкотіла сталь. Стріла просвистіла над головою Фродо.