Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
На нетвердих ногах міліціянт рушив назустріч незнайомцеві. Юрасик потягнувся за ним.
Навпроти з виду занедбаної будівлі горбун зупинився й почекав двох спільників, які, очевидячки, прямували саме до нього. Валерій Нечипоренко подолав дивний острах і рішучо наблизився. Тепер горбун тримав ціпок посередині, наче збирався постукати ним у двері, і міліціянт роздивився на круглому руків’ї лилика з великими перетинчастими крилами.
На перехняблених дверях будівлі з половиною вибитих вікон гвіздками був прибитий до дерева аркуш формату А4, захований у прозорий поліетиленовий файлик. На аркуші, безперечно, з допомогою лазерного принтера було надруковано: «Фонд Британського університету. Години роботи: понеділок — п’ятниця з 9.00 до 17.00».
— Ви до мене? — між тим заговорив горбун. — Вам пощастило, що ви мене захопили. Ми зазвичай не працюємо в суботу. Заходьте.
Він потягнув на себе двері і запросив двох спільників, які вже ледве стояли від незрозумілого хвилювання, досередини. Зразу за дверима починалися сходи, і горбун чомусь повів їх не догори, а донизу. На мовчазне питання Валерія Нечипоренка він глухо пояснив:
— Ми щойно переїхали. Почали робити ремонт з бейзменту… вибачте, з підвалу. Тому там поки що й розмістилися. До кінця літа плануємо закінчити ремонт всюди. А зараз — прошу.
Він спустився на два сходових прогони й опинився перед залізними дверима. Відімкнувши кодовий замок, відхилив на себе двері й промовив:
— Заходьте, зараз я увімкну світло, секунду.
Валерій Нечипоренко зробив два кроки. За ним через поріг переступив Юрась.
— Дух розбрату спускається… — пробурмотів горбун ледь чутно. — Ілбісе, ти вже тут?.. Хай вороги повбивають одне одного…
Валерій Нечипоренко різко озирнувся. Мати справу з божевільним?.. Але позаду нього вже м’яко зачинялися двері. Двоє спільників опинились у цілковитій темряві.
* * *
— Це ти винен, — рюмсав Юрась Булочка, вражено мацаючи в темряві голі стіни: таки дійсно в «бейзменті» встигли зробити ремонт — стіни гладенькі, без шпарин і навіть без павутиння. Підлога, щоправда, була на диво загиджена, начеб після ремонту тут не прибиралося.
— Я тебе не запрошував! — відрубав Валерій Нечипоренко, рухаючись уздовж стіни в протилежному напрямку. Стіна була просто нескінченною, ніби підвал тягнувся під усім будинком і зовсім не мав перегородок.
— Я машину лишив без нагляду! — не вгавав столичний журналіст. — Колеса познімають!
— Та кому треба твій задрипаний «жигуль»! — пирхнув міліціянт, наблизившись до кутка й обмацуючи його, скільки стачило зросту. — Він, певно, старший за мене.
— Старший! Але гума цілком нова! Я того року капітальний ремонт робив. І взимку зовсім мало їздив.
— Іди ти під три чорти зі своєю машиною! — вилаявся Валерій Нечипоренко, сам дивуючись злості, яка закипала в ньому. Замкнене темне приміщення не так гнітило, як викликало з нутра притлумлені звірячі інстинкти, сплески агресії, чорні думки.
— Нема чого мене й мою машину шпетити! — визвірився Юрась. — Краще приглянься до себе: зайшов у підвал, як дурний пес на гицельню, гицель двері замкнув, а ти на інших псів з розпуки почав кидатися.
Якби Валерій Нечипоренко міг бачити Юрасика, не вагаючись, стрибнув би на нього й затопив тому кулаком у писок. Він уже зробив крок від стіни, прямуючи на Юрасиків плаксивий голос, коли той вмовк, і міліціянт одразу розгубився: праворуч він чи трохи ліворуч?
— Пельку заткай, — промимрив він, знову хапаючись за рятівну стіну. Не хотілося почуватися повним ідіотом і заблукати у хоч і великому, та все ж обмеженому стінами просторі.
— Не заткаю! — Юрась Булочка злетів з котушок. — Хто тобі знайшов цього Горбаня? Хто за тебе всю роботу зробив? Я навіть у клуб комп’ютерний сам дзвонив. Хто здогадався, в якому районі фонд може бути розташований? Взагалі, що б ти без мене робив? А ти не зміг навіть подбати про те, щоб хоч одна людина з твого відділку знала, куди ти попхався в суботу! До понеділка ніхто й не згадає про тебе! До понеділка ми тут здохнемо!
Валерій Нечипоренко хотів на це відмовити, що його дядько-міліціянт може й здивуватися, куди це племінник подівся, адже на вихідні вони завше грали в шахи, але навряд чи дядько аж так стривожиться через його зникнення, що одразу почне розшукувати. От коли він не з’явиться в понеділок на роботу… Старший лейтенант почував-таки деяку провину за свою дурість, але вона лишень підігрівала злість.
— Герой-рятівник української міліції знайшовся! — вибухнув він глузливим реготом. — Ю-ра-си-ку, що ж ми без тебе робили б? Тільки твоя геніальна голівонька може допетрати до вирішення найскладніших ребусів. Подумай, Ю-ра-си-ку, поміркуй, може, надумаєш який вихід із пастки…
Стіна під рукою була гладкою і рівною, і Валерію Нечипоренку ввижалося, що він уже зробив кілька кругів по підвалу, і двері зникли, і спільники назавжди лишаться в цьому зачаклованому підземеллі.
— Сволота, — шипів Юрась Булочка, — клятий нишпорка, брудний слідець, мерзенний філер! Усі вас, поліцаїв, ненавидять, і правильно роблять! Нема за що вас любити! Ви ж усі невігласи дубоголові, недоуки продажні! Ви ж усі…
Валерію Нечипоренку потьмарилось у голові.
— Ти, непродажний журналюго! — просичав він. — Гадаєш, ваша газетка така чистенька? З жодною партією не пов’язана? Яким дурноверхим треба бути, щоб у це повірити! Ставки місячні у вас такі, що у нас медсестрі на ці гроші треба півроку, а то й рік голки штрикати, гарувати…
Юрась задихнувся від обурення.
Міліціянт не встиг договорити, адже намацав іще один кут, швидко пройшовся по ньому руками, скільки міг сягнути, нічого незвичайного не помітив і рушив далі вздовж стіни. І наштовхнувся просто на столичного журналіста. Вчепившись один одному в горлянки, журналіст і міліціянт деякий час мовчки борюкалися, сопучи від натуги. Перевага була на боці значно більш тренованого Валерія Нечипоренка, але Юрасеві Булочці додавала сили відчайдушність, і вони ніяк не могли здолати один одного. Тут Юрасик вужем вивернувся в руках старшого товариша і підбив його під коліно. Валерій Нечипоренко не втримався на ногах і присів. Чіпко тримаючи Юрасика за светр, він потяг його за собою.
У цей мент у підвалі виразно вчувся чи то стогін, чи то схлип.
Супротивники бухнулися на коліна й застигли. Образа вивітрювалася помалу, а місце її посідав сором. Що з ними трапилось у клятому підвалі? Хто наслав ману на дурні їхні голови?..
Закляті вороги злагоджено поповзли на звук, тримаючись за руки. Стогін більше не повторювався, але тиша в підвалі вже не здавалася такою непроникною: напружений слух вловлював чиєсь важке дихання, чиєсь тяжке зітхання… Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка, ще пам’ятаючи, як запекло вони сварилися, як люто ненавиділи один одного мить тому, навколішках повзли до центру підвалу. Щоки пашіли він бридкого відчуття, що вони наговорили щойно такого одне одному, від чого самим ж доведеться ще довго-довго відмиватися. І якби ж у цьому було хоч півслова правди! Але звідки на них накотило це потьмарення розуму?..
Два спільники, з’єднані тепер ще більшою таємницею, ніж досі, мовчки повзли й повзли. Тільки не думати, тільки ні про що не думати!..
На стілець, який лежав на твердій бетонній підлозі, вони налетіли одночасно. Юрасик ледь не дістав ніжкою в око, а Валерій Нечипоренко отримав по пиці чиєюсь босою ногою. Нога була така зимна, що промайнула було думка про те, чи не труп їм нагодився на бідні голови, холодом віддала в животі й повернулася рятівним переконанням, що труп не може стогнати й зітхати. Валерій Нечипоренко помацав босу ногу. Вона задригалася.
— Хто тут? — здушено пискнув Юрась.
Людина, яка лежала на боці, прив’язана до стільця, поривчасто дихала й мовчала.
І одночасно Валерій Нечипоренко і Юрасик зрозуміли, що перед ними не може бути ніхто інший, окрім Ореста. І одностайно кинулися здирати з нього мотузки.
