Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— Хотів попередити тебе — не реагуй на кпини Ізабо, що б вона не казала.

— Спробую, — хихикнула я, невпевнено поглянувши на нього.

Коли ми увійшли до салону, Марта й Ізабо були вже там. Його мати обклалася газетами на всіх основних європейських мовах; одна була на івриті, а ще одна — на арабській. На відміну ж від неї Марта, якщо судити з лячної обкладинки, читала видання в обкладинці якогось роману жахів. Її темні очі бігали рядками книги з неймовірною швидкістю.

— Доброго вечора, маман, — привітався Метью і підійшов до Ізабо, щоб поцілувати її в обидві холодні щоки. Коли він перехиляв голову з одного боку на інший, Ізабо люто блиснула на мене очима.

Я знала, чим заслужила такий моторошний погляд.

Від Метью йшов мій запах.

— Ходи сюди, дівчинко, — сказала Марта, поляскавши по подушці біля себе, і кинула на Ізабо попереджальний погляд. Та заплющила очі. А коли розплющила їх знову, люті в них не було, її змінило щось схоже на покірність долі.

— Gab es einen anderen Tod [7], — пробурмотіла Ізабо сину, коли той взяв у руки газету «Ді Велт» і проглядав її, несхвально цокаючи язиком.

— Де, — спитала я. Було знайдено ще один знекровлений труп. Якщо Ізабо сподівалася відсікти мене від розмови, перейшовши на німецьку, то вона дуже помилялася.

— У Мюнхені, — відповів Метью, закриваючи голову сторінками газети. — Господи, чому ж ніхто цим не займається всерйоз?

— Маємо бути обережними в наших побажаннях, Метью, — зауважила Ізабо. І різко змінила тему. — Як твоя поїздка, Діано?

Метью підозріло зиркнув на матір через край газети.

— Прекрасно. Дякую, що дозволили мені проїхатися на Ракасі, — відповіла я, сідаючи біля Марти. Я змусила себе дивитися, не кліпаючи, прямо у вічі Ізабо.

— Як на мене, то вона надто норовиста, — промовила вампірка і знову зосередила свою увагу на синові, який завбачливо встромив носа в газету. — Фіддат набагато слухняніша. З віком мені дедалі більше подобається в конях саме ця риса.

«І в синові також», — подумала я.

Марта підбадьорливо всміхнулася мені й пішла клопотатися біля буфета. Згодом вона принесла звідти глечик із вином для Ізабо і ще один, значно менший, для мене. А потім пішла до стола і принесла ще одну склянку для Метью. Він понюхав вино і схвально всміхнувся.

— Дякую, маман, — сказав він, піднімаючи склянку на честь своєї матері.

— Та нема за що. Звичайне вино, — відповіла Ізабо, цмулячи зі свого келиха.

— Та ні, не звичайне. А одне з моїх найулюбленіших. Дякую, що пригадала. — Перш ніж проковтнути напій, Метью насолоджувався його, вочевидь, багатою палітрою смаків.

— А чи всі вампіри люблять вино так, як ти? — спитала я Метью, відчувши перцевий запах напою. — Ти п’єш його увесь час і ніколи не буваєш напідпитку.

Метью весело вишкірився.

— Більшість вампірів люблять вино ще більше за мене. А щодо сп’яніння, так наша родина завжди славилася своєю стриманістю, чи не так, маман?

Ізабо розв’язно пирхнула — як не личить дамі в пристойному суспільстві.

— Так. Інколи. Стосовно ж вина — дуже може бути.

— Вам треба бути дипломатом, Ізабо. У вас добре виходять ухильні відповіді, — зауважила я.

Метью мало не луснув від реготу.

— Господи, от ніколи не думав, що настане день, коли мою матір визнають дипломатичною! Особливо зважаючи на її гострий язик. Ізабо завжди краще вдавалася дипломатія меча.

Марта хихикнула, погоджуючись із Метью.

На обличчі й у мене і в Ізабо закарбувалося обурення, від чого Метью знову покотився від сміху.

Атмосфера за вечерею була значно розкутішою та приязнішою, аніж минулого разу. Метью сидів за столом на чільному місці, Ізабо — ліворуч, а я — праворуч. Марта безустанно переміщалася між кухнею, каміном та столом, час від часу сідаючи до нас випити вина і вставити кілька слів у нашу розмову.

Приносилися й відносилися тарілки з їжею — там було все від лісових грибів та куріпок до тоненьких шматочків яловичини. Я вголос висловила своє захоплення — як можна, самому не споживаючи їжі, готувати такі смачні пряні страви. Марта ніяково почервоніла і враз ляснула Метью рушником, коли той спробував розповісти мені про її кулінарні фіаско.

— Пам’ятаєте історію про пиріг із живим голубом всередині? — здавлено хихикнув він. — Ніхто не попередив, що перед тим, як поміщати живих птахів у спечений пиріг, їх не можна годувати протягом доби, інакше всередині пирога утвориться щось на кшталт пташиного туалету, — пирснув Метью, і негайно ж заробив запотиличник від Марти.

— Метью, — попередила Ізабо, витираючи хустинкою сльози після тривалого нападу сміху. — Тобі не слід дражнити Марту, бо за довгі роки ти теж мав цілком достатньо власних катастроф.

— І всі вони трапилися у мене перед очима, — в’їдливо зауважила Марта, подаючи салат. Вона переходила в моїй присутності на англійську, і було помітно, що її розмовні навички покращуються буквально щогодини. Ще раз сходивши до буфета, вона повернулася з мискою горіхів, яку поставили між Метью та Ізабо.

— Наприклад, коли ти затопив увесь замок, захопившись ідеєю накопичувати на даху дощову воду, — відрубала Марта, загинаючи палець. — А ще ти колись забув зібрати подать. Була весна, тобі було нудно, тому одного ранку ти прокинувся і поїхав воювати до Італії. Твоєму ж батьку потім довелося на колінах вимолювати прощення у короля. — Марта загнула ще один палець. — А що вже казати про Нью-Йорк! — вигукнула вона тріумфально.

Троє вампірів обмінювалися спогадами. Втім, жоден із них не торкнувся минулого Ізабо. Коли випливало щось дражливе про неї, про батька Метью чи про його сестру, розмову делікатно відводили вбік. Я помітила цю особливість, зацікавилася її причинами, але не сказала нічого, задовольнившись тим, що вечір іде в потрібному їм руслі, й відчула химерну втіху від того, що ніби стала членом родини — нехай і родини вампірів.

Після вечері ми повернулися до салону, де багаття палало яскравіше. З кожним поліном, підкинутим у камін, димарі замку розігрівалися, вогонь посилювався, і незабаром у кімнаті стало майже тепло. Метью клопотався, щоб Ізабо почувалася комфортно — приніс їй ще один келих вина, а потім став натискати на кнопки стереосистеми. Марта заварила чай і тицьнула мені в руки чашку на блюдечку.

— Пий, — наказала вона, пильно дивлячись мені у вічі. Ізабо теж дивилася, як я зробила ковток, а потім надовго затримала погляд на Марті. — Краще спатимеш.

— Це ти зробила цей чай? — спитала я. Він мав присмак квітів і трав. Зазвичай мені не подобалися травні чаї, але цей був освіжаючий і трохи гіркуватий.

— Так, — відповіла Марта, гордо скинувши підборіддя у відповідь на пильний погляд Ізабо. — Я вже давно роблю його. Мене ще мати навчила. Я й тебе навчу.

Звуки жвавої ритмічної музики наповнили кімнату. Метью присунув стільці та крісла ближче до каміна, звільнивши трохи місця на підлозі.

— Voles dancar amb ieu? — спитав він матір, простягаючи обидві руки.

Ізабо відповіла йому сліпучою усмішкою, яка враз перетворила приємно-холодні риси її обличчя на щось неймовірно прекрасне.

— Ос, — відповіла вона, подаючи йому тендітні руки. І вони удвох стали біля каміна, чекаючи, коли почнеться наступна пісня.

Коли Метью та Ізабо почали танцювати, то мені подумалося, що поряд із ними Астор та Роджерс мали б украй незграбний вигляд. Тіла танцювальників то зливалися, то відштовхувалися, то, кружляючи, віддалялися одне від одного, а потім — із різким поворотом — зближалися знов. Від найлегшого дотику Метью його мати крутилася мов дзиґа, а найменше хвилеподібне коливання з боку Ізабо спричинювало таку саму реакцію в Метью.

Ізабо зробила граціозний реверанс, а Метью схилився в поклоні саме в ту мить, коли музика стихла.

— Що це було? — приголомшено спитала я.

— Спочатку це була тарантела, — пояснив Метью, проводячи матір до її крісла. — Але маман ніколи не дотримується якогось одного танцю. Тому посередині були елементи вольти, а скінчили ми менуетом, еге ж? — Ізабо кивнула і, простягнувши руку, поплескала Метью по щоці.