Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.

— Вона чекає нас? — спитала я, щосили намагаючись побороти тремтіння в голосі.

— Так, чекає.

— І як вона на це дивиться? — Я не поставила відвертого запитання: «Чи сподобається їй те, що ти везеш додому відьму?»

Метью помовчав, не зводячи з дороги очей.

— Ізабо не любить сюрпризів — так само, як і я, — невимушено проговорив він, звертаючи на дорогу, більше схожу на козячу стежину.

І ми поїхали угору поміж рядами каштанів до фортеці «Сім веж». Метью спрямував машину поміж двома з семи веж, і ми опинилися на брукованому майданчику перед в’їздом до головної споруди. Обабіч вивищувалися партерні посадки та парки, що плавно переходили в ліс. Вампір зупинив авто.

— Готова? — спитав він із сяючою усмішкою.

— Як і завжди, — обережно відповіла я.

Він розчахнув дверцята з мого боку і висадив мене з машини. Обсмикуючи свою чорну жакетку, я окинула поглядом солідний фасад шато. Непривітні лінії замка анітрохи не передавали моїх страхів щодо того, що чекало мене всередині. Двері рвучко розчинилися.

— Не бійся, — сказав Метью і ніжно поцілував у щоку.

Розділ 18

На порозі нас зустріла Ізабо — велична й неприступно-холодна. Непривітним поглядом дивилася вона на свого сина-вампіра, коли ми піднімалися кам’яними сходами.

Метью зігнувся аж на фут і лагідно поцілував Ізабо в обидві щоки.

— Зайдемо всередину чи проведемо церемонію знайомства тут?

Мати відступила вбік, даючи нам дорогу. Я відчула на спині її лютий погляд і відчула запах, схожий на карамель чи газований напій з екстрактом аралії. Крізь короткий темний коридор із не надто привітними на вигляд гостряками, спрямованими на голову відвідувача, ми пройшли до кімнати з високою стелею. Тут були фрески, вочевидь, намальовані художником дев’ятнадцятого століття, який завдяки власній бурхливій фантазії відтворив середньовічне минуле, якого насправді ніколи не було — лише в його уяві: леви, геральдичні лілії, змій, що кусає себе за хвіст, та посудини у формі молюска-гребінця. В одному з кутів кімнати виднілися гвинтові сходи, що вели на одну з веж.

Я відчула на собі всю силу невідривного лютого погляду Ізабо. Мати Метью уособлювала лячну елегантність, притаманну, мабуть, усім француженкам від самісінького народження. Як і її син, котрий, на диво, видавався лише трохи молодшим за матір, Ізабо була вбрана в однобарвний одяг, щоб звести до мінімуму моторошну блідість. Вона надавала перевагу палітрі кольорів від кремового до світло-брунатного. Кожен дюйм її ансамблю був простий і дорогий — від носаків м’яких туфель із коричнюватої шкіри до топазів у її сережках. Чорні зіниці немов оточили скалки холодних смарагдів, а високі вилиці не давали її обличчю з вишуканими рисами та сліпучо-білою шкірою перетворитися на просто гарненьке. Її волосся кольору меду струменіло шовковистим потоком і низько на потилиці закручувалося важким вузлом.

— Чи міг ти виказати хоч якусь обережність, Метью. — Її акцент пом’якшив звучання його імені, воно прозвучало трохи по-старомодному. Як і всі вампіри, Ізабо мала спокусливий і мелодійний голос, але в неї він нагадував звучання дзвонів — далеке й чисте.

— Боїтеся пліток, маман? А я думав, ви пишаєтеся своєю радикальністю, — зауважив Метью з поблажливою терплячістю і кинув ключі на стіл; вони ковзнули по бездоганно відполірованій поверхні, дзвінко стукнулися об китайську порцелянову чашу.

— Я ніколи не мала радикальних поглядів! — вжахнулася Ізабо. — У змінах не так багато користі, як зазвичай говорять. — Вона обернулася і зміряла мене поглядом із ніг до голови. І стиснула свій бездоганно-красивий рот.

Їй не сподобалося побачене — і не дивно. Я спробувала поглянути на себе її очима: світло-жовте волосся, не досить слухняне і не досить густе, всіяне ластовинням обличчя через мою схильність часто бувати надворі й задовгий як для невеличкого личка ніс. Найкращою частиною мого обличчя були очі, та навряд чи вони могли компенсувати решту недоліків. Елегантна Ізабо й бездоганний Метью; поряд із ними я почувалася — і мала вигляд — сіренької провінційної мишки. Вільною рукою я обсмикнула край жакетки, із задоволенням констатувала відсутність ознак магії на кінчиках пальців, сподіваючись, що не маю і того «фантомного» мерехтіння, про яке говорив Метью.

— Маман, знайомтесь, це Діана Бішоп. Діано, познайомся з моєю матір’ю, Ізабо де Клермон. — Її красиве ім’я немов скотилося у нього з язика.

Ізабо злегка ворухнула ніздрями.

— Мені не подобається запах відьом, — мовила вона бездоганною англійською, прикипівши до мене поглядом. — Вона гарна, огидно молода й нестигла, як весна.

Метью вибухнув тирадою, схожою на суміш французької, іспанської та латини. Він говорив тихо, але з виразно відчутним роздратуванням.

— Ca suffit. Досить, — відрізала Ізабо зрозумілою мені французькою, провівши рукою по своїй шиї. Я ковтнула клубок, що підкотився мені до горла, й поправила комірець жакетки.

— Здрастуйте, Діано. — Ізабо промовила моє ім’я так, що замість «і» вийшло «е», а наголос вона зробила на першому, а не на другому складі. Вампірка простягнула мені свою білу холодну руку, і я злегка торкнулася її пальців. Метью схопив мене за ліву руку, і на якусь мить ми утворили химерний ланцюг із двох вампірів та відьми. — Encantada.

— Вона рада з тобою познайомитися, — переклав Метью і кинув на матір попереджальний погляд.

— Гаразд, гаразд, — роздратовано проказала Ізабо, обернувшись спиною до сина. — Ясна річ, вона говорить лише англійською та сучасною французькою. Сучасні теплокровні такі неосвічені!

До кімнати, розпростерши руки, увійшла стара опецькувата жінка з сніжно-білою шкірою та немислимо чорним волоссям, укладеним вигадливо сплетеними кісками.

— Метью! — скрикнула вона. — Cossi anatz?

— Va plan, merces. E tu? — Метью спіймав її в обійми і цьомкнув в обидві щоки.

— Aital, aital, — відповіла вона зі щасливою усмішкою.

Метью промимрив щось співчутливо-підбадьорливе, а Ізабо підкотила очі й утупилася в стелю, вочевидь, бажаючи якомога скоріше позбавитися цього емоційного видовища.

— Марто, це моя подруга Діана, — сказав Метью, виставляючи мене наперед.

Марта теж була вампіром, причому найстарішим із бачених мною. Схоже, на момент відродження їй було за шістдесят, але, попри чорний колір її волосся, помилитися стосовно віку було неможливо. Її обличчя борознили зморшки, а пальці на руках такі покручені, що навіть вампірська кров не розпрямила їх.

— Ласкаво просимо в гості, Діано, — проговорила вона хрипким, як наждак, голосом і, зазирнувши мені в очі, простягнула руку. Марта кивнула Метью: — Elle est une puissante sorciere, — сказала вона і в її голосі прозвучали схвальні нотки.

— Вона каже, що ти — сильна відьма, — пояснив Метью. Він був поруч, і лише це дещо зменшувало мою тривогу через те, що до мене принюхуються вампіри.

Я і гадки не мала, як належить відповідати французькою на такий комплімент, тому просто злегка всміхнулася Марті — може, цього цілком достатньо.

— Ти зморена, — зауважив Метью, швидко ковзнувши поглядом по моєму обличчю, і почав про щось швидко розпитувати обох вампірок незрозумілою мовою. Почалося завзяте тицяння пальцями, підкочування очей, емоційне жестикулювання та зітхання. Коли ж Ізабо промовила «Луїза», Метью вирячився на матір із нестримуваною люттю. Він відповідав їй, і голос його набув різких суворих ноток, що свідчили про непохитність його рішення.

— Як хочеш, Метью, звичайно ж, — промимрила вона з неприхованою нещирістю.

— Ходімо влаштуємо тебе, — звернувся до мене Метью вже спокійніше й лагідніше.

— Я принесу вам вино та харчі, — докинула Марта ламаною англійською.

— Дякую, — відповіла я. — І дякую вам, Ізабо, що прийняли мене у вашому домі.