Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн без .txt) 📗
На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами - кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, - а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.
Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова «Ерніл-і-Періаннат»: його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.
Перегрій пройшов широкими, мощеними під'їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників - широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. [28]
- Привіт! - сказав хлопець. - Ти звідки? Адже ти не тутешній!
- Був, - коротко відповів Пін. - Тепер я тут на службі.
- Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п'яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?
- На яке питання відповідати по-перше? - пирскнув Пін. - Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобітанії, а років мені майже двадцять дев'ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.
- Двадцять дев'ять! - аж присвиснув хлопець. - Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б'юся об заклад, - додав він задерикувато, - я тебе запросто покладу на обидві лопатки!
- Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки. От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!
Тут Пін скривив таку страшну міну, що хлопець подався назад, але відразу ж стиснув кулаки й рушив уперед; в його очах спалахнув бойовий азарт.
- Та постривай! - розсміявся Пін. - Поспішно довіряти спритним на слово незнайомцям теж не слід. Я не битися прийшов, а якщо ти вирішив викликати мене на двобій, треба спершу відрекомендуватися!
- Я - Бергіль, син гвардійця Берегонда.
- Так я й зрозумів, - сказав Пін, - ти на нього дуже схожий. Це твій батько послав мене сюди.
- Чому ж ти відразу не сказав? - здивувався Бергіль і раптом насупився: - Тільки не кажи, що він передумав і звелів мене відіслати звідси разом з дівчиськами? Невже останні обози ще не відійшли?
- Відійшли, не хвилюйся, - запевнив Пін. - Твій батько просив повідомити: якщо тобі не схочеться класти мене на лопатки, можеш повести мене й показати місто, [29] таким чином розважиш мене, а я розповім тобі дещо про далекі краї.
Бергіль від радості заплескав у долоні:
- Оце добре! Тоді відразу йдемо! Ми саме збиралися до Головної брами!
- А що там таке?
- Сьогодні на захід сонця управителі союзних земель прибудуть по південному шляху. Буде цікаво, ось побачиш!
Бергіль виявився гарним приятелем, і Пін вперше після розлучення з Меррі розвеселився: вони гомоніли і сміялись, прямуючи вулицею, і не помічали цікавих поглядів. Біля Головної брами зібрався великий натовп; тут Пін набув особливої ваги в очах Бергіля, бо гобіт назвав пароль, і варта відразу віддала йому честь, випустила та навіть дозволила взяти з собою Бергіля.
- Ой, як гарно! - радів хлопчик. - Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!
За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.
- Дивись, курява над шляхом! - заволав хтось. - Йдуть, йдуть!
Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:
- Форлонг! Форлонг!
- Що це значить? - спитав Пін у Бергіля.
- Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!
На дорозі з'явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці - широкоплечий, з великим черевом, у руці - довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.
Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: «Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити [30] нам на допомогу лишень десяту частину... Краще мало, ніж зовсім нічого...»
Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.
Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір'я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п'ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з'явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні - всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з'явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.
Це було все - менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.
Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.
- Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, - пробурмотів Пін.
- Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! - схаменувся Бергіль. - Ходімо! Чуєш, вже грають зорю...
Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]
- До побачення, -сказав Бергіяь. - Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з'їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти... Ну, може, ще з'їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!
Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.
