Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— Ти пережила потрясіння, і в твоєму організмі тепер циркулює надлишок адреналіну. Тобі треба відпочити.

Метью щільно укутав мене пуховою ковдрою, і я стала схожою на горбкуватий кокон. Потім він сів на ліжко; скинуті туфлі стукнулися об підлогу, вмостився поруч зі мною і сперся спиною на подушки. Лівою рукою він притиснув до себе моє поміщене в кокон тіло, і я втішно зітхнула. Моє тіло, попри пухову оболонку, бездоганно прилягло до тіла Метью кожним своїм вигином.

Заспокійливе почало діяти, поширюючись моєю кровоносною системою. Засинаючи, я почула, як у кишені Метью раптом завібрував телефон, і я різко прокинулася.

— Все нормально, мабуть, це Маркус, — заспокоїв він мене, доторкнувшись губами до мого лоба. Мій пульс вгамувався. — Відпочивай. Тепер ти не сама.

А я й досі відчувала ланцюг, що з’єднував мене з Метью, з’єднував відьму з вампіром.

Я заснула, і снилися мені ланки цього ланцюга — міцні й блискучі.

Розділ 16

За вікнами Діани стемніло, коли Метью вибрався з ліжка. Нарешті вона заснула, хоча спочатку неспокійно вовтузилася і зітхала. Коли шок у неї минув, вампір відчув це — ледь вловно змінився Діанин запах. Хвиля холодної люті накочувалася на нього щоразу, коли він думав про Пітера Нокса та Джиліан Чемберлен.

Метью вже й забув, коли востаннє так піклувався про іншу істоту. Він відчував іще деякі емоції, але не хотів сам собі в цьому зізнаватися, а тим більше — чітко називати їх.

«Вона відьма, — нагадував він собі, дивлячись на сплячу Діану. — Вона не твоя».

І чим частіше він повторював ці слова, тим менш переконливо вони звучали.

Нарешті він обережно вибрався з ліжка і потихеньку вийшов із кімнати, залишивши двері прочиненими на щілину, щоб побачити, коли Діана прокинеться чи поворухнеться.

Опинившись на самоті у вітальні, вампір дав вихід гніву, що годинами нуртував у його душі. Сила цього гніву аж душила його. Він потягнув за шкіряну мотузку, видобув із-під светра сріблясту домовинку Лазаря, торкнувся його потертої гладенької поверхні. Йому хотілося прожогом вискочити у темряву і спіймати Джиліан Чемберлен та Нокса, але його стримувало лише одне — рівне Діанине дихання, що чулося із сусідньої кімнати.

Оксфордський годинник вдарив восьму і нагадав Метью про телефонний дзвінок, на який він не відповів. Витягнувши з кишені телефон, він перевірив повідомлення і швидко переглянув автоматичні оповіщення систем безпеки в своїх лабораторіях та маєтку Стара хатинка. Декілька повідомлень надіслав Маркус.

Метью нахмурився і набрав номер, щоб прослухати голосові повідомлення. Зазвичай Маркус не впадав у паніку. Що ж змусило його так терміново шукати контакту?

«Слухай, Метью. — У голосі Маркуса і близько не чулося притаманних йому грайливо-іронічних ноток. — Результати аналізу ДНК Діани вже готові. І вони… дивовижні. Зателефонуй мені».

Записаний голос іще звучав, а палець вампіра вже натиснув іншу, одну-єдину кнопку на телефоні. Чекаючи, поки Маркус відповість, він пригладив пальцями волосся. Чекати довелося лиш один гудок.

— Привіт, Метью. — У голосі Маркуса не почулося звичної теплоти, прозвучало саме полегшення, адже пройшло кілька годин відтоді, як він надіслав повідомлення, а відповіді й досі не було. Маркус навіть телефонував до оксфордського закладу, який Метью найбільше полюбляв відвідати на дозвіллі — до музею Пітт-Ріверз, де часто вампір подовгу простоював то перед скелетом ігуанодонта, то перед одним із портретів Дарвіна. Насамкінець Міріам вигнала Маркуса з лабораторії, роздратована його безперервними розпитуваннями — куди подівся Метью і з ким.

— З ким, з ким… Звісно, що з нею, з ким же ще? — буркнула Міріам під вечір, тоном, сповненим засудження. — І якщо в тебе на сьогодні вже немає роботи, йди додому і чекай на його дзвінок. Бо ти мені тут заважаєш.

— Що показав аналіз ДНК? — спитав Метью тихо, але в його голосі вчувалася приглушена лють.

— А що сталося? — швидко перепитав Маркус.

В око Метью впало фото, що лежало зображенням догори на підлозі у ванній. Саме його стискала Діана в руках кілька годин тому. Метью вдивився у фото, і його очі перетворилися на вузькі щілини.

— Ти де? — хрипко спитав він.

— Вдома, — відповів Маркус.

Метью підняв фото і за запахом знайшов аркушик паперу, що був прикріплений до знімка — він залетів під софу. Вампір витягнув його звідти, прочитав те одне-єдине слово на ньому і різко втягнув у легені повітря.

— Принеси до Нью-Коледжу звіт про аналізи та мій паспорт. Помешкання Діани — у парковому чотирикутнику, горішня квартира в під’їзді сім.

Коли двадцять хвилин по тому Метью відчинив двері, його волосся стояло сторч, а на обличчі відбився такий лютий вираз, що молодшому вампіру довелося докласти чимало зусиль, щоб не позадкувати.

Маркус простягнув йому коричневу теку, вкладену поміж сторінок червоно-коричневого паспорта, і терпляче чекав. Він не збирався заходити до помешкання відьми без дозволу Метью, тим більше, коли той у такому збудженому стані.

Дозволу довелося чекати довго, але нарешті Метью взяв теку і відступив убік, пропускаючи Маркуса.

Поки Метью вивчав результати аналізів, Маркус уважно розглядав свого товариша. Його гострий нюх спіймав запах старої деревини та старої потертої тканини, а також запах відьминого страху та ледь стримуваних емоцій вампіра. Від такої суміші запахів і його чуприна стала сторч, а з горлянки вирвалося мимовільне гарчання.

За багато років Маркус навчився цінувати чесноти Метью — його здатність до співпереживання, його сумлінність та чесність, його терплячість до близьких йому людей. Але зазвичай несамовита лють Метью була руйнівною та деструктивною: коли її отрута вихлюпувалася, він зникав на місяці й навіть на роки, щоб внутрішньо змиритися з тим, що він накоїв.

Але ще ніколи Маркус не бачив свого батька таким, як зараз — холодна лють переповняла Метью й от-от мала вихлюпнутися через край.

Метью Клермон увійшов у життя Маркуса тисяча сімсот сімдесят сьомого року — і залишився в ньому назавжди. Він з’явився у фермерському будинку родини Беннетів разом із саморобними ношами, на яких пораненого маркіза де Лафайєта винесли з поля бою під час битви під Брендівайн. Своїм авторитетним виглядом та високим зростом Метью пригнічував решту військових і гаркав накази, не зважаючи на чини.

Ніхто не перечив його наказам — навіть сам Лафайєт, який попри поранення навіть жартував зі своїм другом. Однак добрий гумор маркіза не вберіг його від прочухана, який він заробив від Метью. Коли Лафайєт запротестував, заявивши, що сам про себе потурбується і що присутнім краще попіклуватися про інших поранених, Клермон випалив кілька фраз французькою з такою кількістю лайки та ультиматумів, що його підлеглі побожно витріщилися на нього, а маркіз слухняно замовк.

Маркус отетеріло витріщався на французького військовика, який лаяв начальника медичної служби армії, всіма шанованого доктора Шиппена, відкидаючи запропонований ним план лікування як «варварський». Клермон наполіг на тому, щоб за лікування Лафайєта взявся заступник Шиппена — Джон Кокрен. А через два дні можна було чути, як Клермон та Шиппен обговорюють тонкощі анатомії та фізіології, вільно послуговуючись латиною — на втіху всього медичного персоналу та особисто генерала Вашингтона.

Хоч Континентальна армія і потерпіла під Брендівайн поразку, Метью встиг відправити на той світ чималу кількість британських солдат. Військовики у шпиталі переказували неймовірні легенди про його безстрашність в бою. Дехто навіть стверджував, що Метью буквально вривався в шеренги супротивника і не брала його ані куля, ані штик. Коли гармати замовкли, Клермон наполіг, щоб Маркус залишився з маркізом як його санітар та доглядач.

Восени Лафайєт знову зміг їздити верхи, тож вони з Метью зникли на деякий час у лісах Пенсільванії та Нью-Йорка і повернулися з цілою армією воїнів племені онейда. Індіанці звали Лафайєта Каюла за його вправність у сідлі. Метью ж вони звали Атлутанун, тобто воєвода, завдяки його вмінню згуртовувати воїнів і вести їх на битву.