Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

— Жахливо! — сказав Фродо. — Ти дійсно бачив Боромира. Срібний пояс — дарунок Володарки Лоріену, як і наші плащі. Подивись, ці застібки теж робили ельфи.

Він вказав на зелений лист зі сріблястими прожилками на комірі свого плаща. Фарамир подався вперед, придивився:

— Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви разом навідалися до Лоріену? Колись він називався Лаурелин-доренан, а нині люди нічого не знають про нього, — додав він несподівано м'яко. — Тепер я починаю розуміти. Розкажи ще що-небудь, якщо хочеш. Яка страшна доля — загинути так близько від дому!

— Мені нема більше чого додати, — мовив Фродо. — Але ти мене сильно стривожив. Таке видіння нічого доброго не провіщає. Схоже на підлий жарт Ворога! На Згубних болотах я бачив під водою недоторкані обличчя загиблих — це теж могло бути облудою…

— Ні, - заперечив Фарамир, — видіння, що посилаються Ворогом, завжди навіюють жах, а я відчував лише гостру скорботу… [249]

— Як же це можливо? — дивувався Фродо. — Човен, повний води, не минув би порогів Тол-Брандіру. І взагалі Боромир збирався йти додому через землі роханців… А човен неминуче повинен був потонути!

— Відкіля ж у вас ці човни?

— Нам їх подарували в Лоріені, три штуки на весь загін.

— Ти побував у Заповідному Лісі, але мало що зрозумів. Смертному небезпечно зустрічатися з Володаркою Лоріену, ніхто не піде від неї таким як був… Боромире, Боромире! — раптом вигукнув капітан. — Що ж сказала тобі Володарка, над якою не владна смерть? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо занесло тебе в Лаурелиндоренан, чому не проїхав ти верхи степами Рохану, не постукав у двері рідного дому?

Фарамир звернувся до Фродо і сказав уже зовсім дружньо:

— Ти, напевно, можеш відповісти на ці питання, Фродо, син Дрого. Але я не наполягаю. А в тім, що видіння не було оманою, ми переконалися невдовзі: Боромирів ріг повернула нам ріка, розрубаний надвоє сокирою або мечем. Одну половинку знайшли в очеретах на північному кордоні нижче гирла Ентули, другу помітив вартовий на березі Андуїну. Усяке таємне лиходійство стає явним! Тепер розбитий ріг, пам'ять про старшого сина, лежить на колінах Денетора… Ти поясниш нам, що сталося?

— Я від тебе першого чую про все це. Якщо ти не помилився, заклик рога ви чули саме в той день, коли ми залишили загін. І це жахливо: якщо Боромир загинув, що ж з іншими? Але ж там мої родичі і друзі… Невже ти і зараз підозрюєш нас? Мене гнітять страх і туга, але я повинен виконати свою справу, хоча б спробувати виконати. Якщо тільки ми двоє залишилися живі, тим більше потрібно поспішати! Повертайся на батьківщину, відважний капітане, захищай її, а мені дозволь піти, куди велить доля.

— Ти судиш поспішно і хвилюєшся надміру, — сказав Фарамир. — Поміркуй сам, якщо усі загинули, хто ж тоді піклувався про Боромира і спорядив у останнє плавання? Навряд чи ельфи Лоріену з'явилися надати йому цю послугу, і вже тим більше не орки… Але нехай там що відбулося на старому кордоні, я більше ні в чому тебе не підозрюю, Фродо. Гіркий досвід навчив мене розбиратися в людях, [250] думаю, і в напівросликах теж. Правда, — додав він, усмЬ хнувшись, — у тобі є щось надзвичайне, ельфійське. Прошу зрозуміти правильно: я повинен взяти вас із собою і представити Денетору, а якщо помилюся у виборі, лихо і моїй землі, і мені самому. Тому я хотів би подумати і розібратися, а тим часом баритися тут більш не можна… Він підвівся на ноги і віддав якісь розпорядження. Солдати швидко, спритно розбилися на десятки і трійки і стали розходитися, відразу зникаючи в тіні скель і дерев. На галявині залишилися тільки Маблунг і Дамрод.

— Ви підете з нами, — сказав Фарамир гобітам. — По старому тракту вам усе одно не пройти — після нинішньої сутички Ворог неодмінно вишле сюди спостерігачів. Та й куди йти? Ви ледве тримаєтесь на ногах, ми теж. За десять миль звідси є притулок, шпигуни Ворога про нього ще не пронюхали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятися. Виспимось, відпочинемо, а вранці я вже зумію розсудити, що буде краще і для вас, і для мене.

Фродо змушений був прийняти це запрошення, скоріше схоже на наказ. Та їм і дійсно нічого кращого не залишалося: Ітіліен став смертельно небезпечним.

Без подальших балачок рушили в путь. Маблунг і Дамрод йшли попереду. Обігнувши озеро з того боку, де подорожні ранком купалися і брали воду, вони перейшли струмок, піднялися по схилу і заглибилися в ліс. Гондорці намагалися пристосуватися до дрібного кроку гобітів і неголосно перемовлялися.

— Я перервав розмову не тільки через поспіх, — продовжив Фарамир, — хоча Сем Гемджи мав рацію, коли квапив нас. Ми торкнулися суті справи, а вона не така, щоб її обговорювати відкрито при багатьох свідках. Тому я заговорив про брата, полишивши без пояснень прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертим, Фродо!

— Я не збрехав тобі, - відгукнувся Фродо.

— Це я розумію… У скрутному становищі ти зумів підібрати точні і розумні слова. Але я здогадався багато про що і без слів. Між тобою і Боромиром не було дружби, принаймні, при розставанні. І ти, і твій супутник таїте якусь образу. Я любив брата і готовий помститися за його загибель, але я знав його добре… Прокляття Ісілдура! Якраз воно і стало яблуком розбрату? Це річ небувалої [251] цінності. Такі часто сварять навіть найвірніших друзів — тому є чимало прикладів у літописах. Я правильно угадав?

— Майже, — сказав Фродо. — Розбрату не було. Сумнівалися тільки, якою дорогою краще рухатися далі від водоспадів.

— Отже, ти сперечався тільки з Боромиром! Брат захотів забрати цю річ до Мінас-Тіріта, чи не так? Яка прикрість: ти останнім говорив з Боромиром, і таємниця заважає тобі пояснити, що робилося в душі брата в передсмертну годину — а мені це так потрібно! Навіть якщо він піддався спокусі, загинув він з честю: його обличчя там, у човні, було прекрасніше, ніж у житті… Вибач, Фродо, мою наполегливість. Я був розпалений боєм, твої відповіді змусили мене опам'ятатися. Намісники зберігають знання, забуті за межами Гондора. Наш рід не походить від Елен-дила, і все ж таки ми нуменорці: нашим родоначальником був Мардил, якого король Еарнур призначив намісником, ідучи на війну; в останньому поході король пропав, не залишивши нащадків (на ньому скінчився рід Анаріона). З тих пір країною правлять намісники… Коли ми в дитинстві навчалися історії нашої землі і предків, Боромир гнівався, чого батько не назве себе королем. «Скільки століть треба чекати, якщо короля немає?» — запитував він. — «В інших країнах вистачило б і десятка років, — відповів батько. — У Гондорі і десятьох тисяч років буде мало!» Нещасливий Боромир! Як багато говорить цей спогад!

— А все ж таки він поводився з Арагорном з належною повагою, — відповів Фродо.

— Щодо цього сумніву не маю! Якщо брата переконали, як ти пояснював, у правомочності Арагорна, він повинен був його глибоко шанувати. Найважчий іспит залишався у нього попереду: вони не вступили вдвох до Мінас-Тіріта і не суперничали в бою… Але я відволікся. У нас зберігаються книги, сувої і старовинні грамоти, навіть кам'яні плити і таблички з прадавніми письменами? Є й такі знаки, яких нині ніхто вже не розуміє, інші доступні рідко якому мудрецю. Мене мало вчили, але я здатний розібратися хоча би в малій дещиці цих скарбів. Щоб поритися в них, приїжджав до нас Сірий Мандрівник. Вперше я побачив його, коли був ще хлопчиком, і з того часу він гостював у нас ще двічі або тричі. [252]

— Сірий Мандрівник? — перепитав Фродо. — А як його звали?

— Йому подобається, коли ми звемо його по-ельфійськи, Мітрандиром. «У мене стільки імен, скільки я знаю народів, — мовляв він. — Мітрандир для ельфів, Таркон для гномів, Олоріном звали мене в молоді роки на далекому заході, Інкасом на півдні, Гандальфом — на півночі. Тільки на сході я ніколи не бував.

— Гандальф, — зітхнув Фродо. — Я так і думав. Ган-дальф Сірий, наш друг і проводир, загинув у Морії…

— Мітрандир загинув? — вигукнув Фарамир. — Зла доля переслідує нас невідступно! Як могла загинути людина така мудра і могутня? Він творив у нас дивовижні діла! З ним піде в забуття багато нерозкритих таємниць… Але чи ти точно знаєш? Можливо, він просто залишив вас на якийсь час?