Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

А кінець, вочевидь, був уже недалеко. «Тепер лишилося недовго, — думав Більбо, — незабаром ґобліни захоплять браму і нас усіх буде перебито або зігнано вниз і взято в полон. І це після всього, що довелося пережити, – далебі, аж плакати хочеться! Краще б увесь той проклятий скарб лишився старому Смоґові, ніж дістався цим підлим тварюкам, – аби тільки бідолашний старий Бомбур, і Балін, і Філі з Кілі, й решта не пропали ні за цапову душу – і Бард, і озерні люди, і веселі ельфи теж! Лишенько мені! Я чув пісні про багато битв і завжди думав, що й поразка може бути славною. А насправді все виглядає дуже незручно, щоб не сказати гнітюче. Хотів би я опинитися десь далеко звідси!»

Тієї миті вітер роздер хмари, і захід прорізала червона смуга: сідало сонце. Помітивши, що раптом посвітлішало, Більбо роздивився навколо. І голосно скрикнув: він побачив видовище, від якого серце мало не вискочило в нього з грудей, – темні силуети, маленькі, але величні на тлі далекої заграви.

— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!

Очі рідко зраджували Більбо. Орли летіли за вітром, лава за лавою, – незліченне воїнство, зібране, певно, з усіх орлячих гнізд Півночі.

— Орли! Орли! — не вгавав Більбо, пританцьовуючи і махаючи руками.

Хоч ельфи й не могли його бачити, вони його почули. Вони також одразу зчинили крик – аж луна прокотилася долиною. У небо уп’ялося багато зачудованих очей, але ще нічого не було видно, хіба що з південного схилу Гори.

— Орли! — ще раз крикнув Більбо, але цієї миті камінь, пожбурений звідкілясь згори, важко вдарив його по шолому, гобіт гримнувся на землю і знепритомнів.

РОЗДІЛ XVIII

ДОРОГА НАЗАД

Коли Більбо очуняв, він виявив, що його покинули напризволяще. Він лежав на пласких каменях Кручого Бескету, а навколо не було ні душі. Стояв безхмарний, але холодний день. Більбо весь тремтів і змерз до кісток, але голова його пашіла вогнем.

«Цікаво – що ж трапилося? — питав він сам себе. — Принаймні я ще не приєднався до полеглих героїв, – утім, боюся, що часу на це ще вистачить!»

Перемагаючи біль, він підвівся і сів. Кинувши погляд у долину, гобіт не побачив там жодного живого Ґобліна. Згодом, коли в голові у нього трохи проясніло, йому здалося, що поміж скелями внизу сновигають ельфи. Він протер очі. Справді: табір і досі стояв на попередньому місці, а біля брами було помітно якусь метушню. Не інакше як ґноми розбирали мур. Але тиша була мертва. Ні голосів, ні відлуння пісень. Повітря було ніби напоєне скорботою.

— І все-таки гадаю, що це перемога! — промовив Більбо, обмацуючи голову, що все ще нила. — Та й сумна це, виявляється, штука.

Раптом він помітив чоловіка, котрий підіймався схилом, прямуючи в його бік.

— Агов! — покликав він тремтячим голосом. — Агов! Що нового?

— Що то за голос лунає серед каміння? — здивувався чоловік, сповільнивши крок і роззираючись довкола, неподалік від того місця, де сидів Більбо.

І тут Більбо згадав про перстень! «Світку мій! — подумав він. — Ця невидимість, урешті, має й свій зворотний бік. Якби не перстень, я, певно, провів би ніч у теплій і зручній постелі!»

— Це я, Більбо Торбин, супутник Торіна! — закричав він, квапливо стягаючи перстень.

— Добре, що я тебе знайшов! — сказав чоловік, підходячи ближче. — Без тебе ніяк не обійтись, і ми довго тебе шукали. Тебе зарахували б до загиблих (а їх у нас багато), якби не Ґандальф-чарівник: він сказав, що востаннє чув твій голос тут. Мене послали сюди пошукати тебе наостанок. Ти серйозно поранений?

— Здається, лише препаскудно цюкнуло по голові, — відповів Більбо. — Добре, що на мені шолом, та й череп у мене міцний. Але я все одно почуваюся кволим, і ноги – наче з вати.

— Я знесу тебе в долину, до табору, — відказав чоловік і легко підхопив гобіта на руки.

Чоловік ішов швидко й упевнено. Невдовзі він уже поставив Більбо на землю перед наметом, – а при вході стояв сам Ґандальф – із рукою на перев’язі. Навіть чарівник не уникнув поранення, та й на ціле військо було лише кілька неушкоджених.

Побачивши Більбо, Ґандальф дуже зрадів.

— Торбин! — вигукнув він. — Очам не вірю! Усе-таки живий – який же я радий! Я вже почав був побоюватися, що фортуна зрадить навіть тебе! Жахлива вийшла історія і мало не закінчилася фатально. Але про новини – потім. Ходімо! — раптом посерйознішав він. — На тебе чекають.

І він повів гобіта до намету.

— Гей, Торіне! — покликав чарівник, увійшовши. — Я його привів.

Там і справді лежав Торін Дубощит, увесь зранений, а його потрощені обладунки та пощерблена сокира валялися на підлозі. Він підвів очі на Більбо, коли той підійшов до його ложа.

— Прощавай, добрий злодію, — промовив ґном. — Я відходжу до чертогів чекання, де возсідатиму поруч зі своїми пращурами, аж доки оновиться світ. Оскільки я залишаю тепер усе золото і срібло, йдучи туди, де воно мало цінується, то бажав би попрощатися з тобою по-дружньому і забрати назад лихі слова, сказані при брамі, та загладити свої вчинки.

Більбо, зажурений, припав на одне коліно.

— Прощавайте, Королю під Горою! — відказав він. — Гірка це пригода, якщо вона має скінчитись отак, – і навіть ціла гора золота не може підсолодити цієї гіркоти. Але я радий, що ділив із вами небезпеки, – це більше, ніж заслуговує будь-хто з Торбинів.

— О, ні! — заперечив Торін. — У тобі більше доброго, ніж ти думаєш, о дитя лагідного Заходу! Трохи хоробрості, трохи мудрості, сполучених у гармонії. Якби серед нас було більше тих, хто вище за золото цінував би смачну їжу, веселу учту і гарну пісню, світ став би веселішим. Але, сумний він чи веселий, зараз я мушу його залишити. Прощавай!

І Більбо, повернувшись, пішов собі геть, сів сам-один, загорнувшись у ковдру, й – хочете вірте, хочете ні – заплакав, і плакав доти, аж доки очі в нього почервоніли, а голос захрип. У маленького Більбо була добра душа. Далебі, минуло чимало часу, перш ніж він знову набрався духу, щоб пожартувати. «Це особлива ласка, — сказав він нарешті сам до себе, — що я очуняв саме тоді, не пізніше. Мені б хотілося, щоб Торін лишився живий, але я радий, що ми попрощалися по-доброму. Ти дурень, Більбо Торбине, – цією оборудкою з каменем ти наробив великої плутанини, та ще й, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, розпочалася битва, – втім, гадаю, тебе ледве чи можна в цьому звинувачувати».

Про все, що трапилося після того, як його оглушили, Більбо довідався пізніше, – але це радше засмутило його, ніж потішило, і тепер на нього навалилася втома від усіх пригод. Йому аж свербіло якомога швидше податися додому. Однак із цим доводилося трохи зачекати, тож тим часом я розповім про деякі з останніх подій. Орли давно підозрювали, що ґобліни стягають війська, – їхні маневри в горах годі було цілком приховати від пильних орлячих очей. Тож орли теж почали збиратись у велику зграю під проводом Повелителя орлів Імлистих Гір – і нарешті, здаля вчувши битву, прилаштувалися до урагану й наспіли саме вчасно. Це вони витіснили ґоблінів зі схилів Самотньої Гори, скидаючи їх у прірви чи женучи їх (спантеличені ґобліни шалено репетували) донизу – на їхніх ворогів. Невдовзі орли звільнили всю Гору, й ельфи та люди по обидва боки долини нарешті змогли прийти на допомогу тим, хто бився внизу.

Але навіть разом із орлами їх усе одно було менше, ніж ґоблінів.

В останню мить з’явився Беорн – ніхто не знав, звідкіля він узявся. Він прийшов сам, у ведмежій подобі, й у своїй люті здавався заввишки мало не з велетня.

Його рев нагадував гуркіт гармат і барабанів, він розкидав зі своєї путі вовків і ґоблінів, немов пір’їнки. Напавши на них із тилу, він прорвався крізь їхнє кільце, ніби вихор. Ґноми все ще боронились, обступивши своїх ватажків на невисокому круглому пагорбі. Тоді Беорн нахилився, підхопив Торіна, який упав, протятий списами, і виніс його з бойовища.