Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Хіба це можливо?
— Безумовно. І на цьому не зупиниться хода еволюції. Розумні істоти оволодіють свідомістю загальнопланетною, потім всесонячною і так до Всебуття… Суть еволюції — це і є всеохоплення Буття. Ти зрозуміла мене?
— Навряд, — засміялася Марія. — Говориш то ти логічно, схема твоя досить розумна, але сприйняти це за істину?..
— Так, так, — лагідно посміхнувся Промінь. — Визнати такі ідеї — це значить, асимілювати їх, зробити їх своїми. Це значить, оволодіти свідомістю Всебуття… Ти тепер не сприймеш їх!
«Здорово обкручує він мене, — подумала Марія. — Щось не допомагає ключ прямоти…»
— А все ж таки поясни, — сказала вона. — А то таке мислення… як би висловитись…
— Не треба, — швидко озвався Промінь, і в його очах пробігла хмарка суму. — Я відчув твою думку. Ненормальне мислення, ти подумала. Не заперечуй. Ти ж сама говорила — будемо відкритими…
Марія опустила очі додолу. Хворий дав їй урок етики. Але в чому річ? Як він перехоплює думки? Телепатія? Цілком можливо. Тонка, вразлива натура…
— Я згоден з тобою, — помовчавши, сказав Промінь. — Моє мислення, справді, ненормальне. Що таке норма? Стандарт, звичне для певного рівня розвитку. Але всяка норма, стандарт старіють, коли розвиток іде далі. Вони відкидаються, замінюються іншими. У вашому світі стандарт, норма — необхідне зло.
— Зло? — з подивом перепитала Марія.
— Зло, — повторив Промінь. — Необхідне. Бо ви ще не можете без упину мінятися, розвиватися. Матерія вашого світу дуже інертна. Але там, де є матерія пластична, стандарт був би просто відсутністю творчості. Безупинний динамічний процес розвитку — ось мета розуму. Думка розумної істоти і втілення її в матерії в такому світі невідривні. Ви ще пливете в потоці еволюції, пливете, як інертні тіла за водою. А треба бути плавцями. Свідомими. А для цього треба оволодівати все вищим і вищим класом свідомості. Сонця, Галактики, Мегасвіту… І до Всебуття…
— Як це можливо? — зітхнула Марія. Вона вже забула, що розмовляє з хворим, і лише намагалася слідкувати за його думкою. — Як можливо оволодіти свідомістю системи? Це фантасмагорія!
— А як стало можливим, — підхопив Промінь весело, — що амеба «оволоділа» свідомістю людини? «Система» людини для амеби — це Метагалактика. Хіба не так? Уяви собі, що амеби мислять, сперечаються. І одна з них задає запитання: «Чи зможемо ми оволодіти свідомістю того космічного гіганта, що ходить по березі океану?»
— Я вже зрозуміла, — сказала Марія. — Дуже цікава думка. Дуже образна. Але все-таки…
— Що?
— Амеби і люди — спільний ланцюг біологічного розвитку. А люди — і небесні тіла…
— Я не казав про небесні тіла. Я казав про системи. В розумінні масштабів. Я казав про спільний розум тих систем. І про те, що всяка розумова істота неминуче вливає свій розум в загальний океан Всесвіту. І тоді вона стає безсмертною. І безсмертними в ній стають всі минулі покоління. Бо така істота воскрешає їх з єдиного поля Буття в своїй свідомості…
— Зачекай. Досить, — попросила Марія.
Вона підвелася з каменя, пройшла кілька кроків, зупинилася над берегом. Серце сильно і тривожно калатало в грудях. І знову, як тоді, горіли щоки, кололо в пальцях.
«Хто ж він? — стукотіло у її свідомості запитання. — Хто він? Хворий? Параноїк? Чи не занадто багато для хворого? Чи не занадто струнка і логічна схематика його світогляду? Так що ж тоді — допустити, що він говорить правду? Що він справді з «інших світів»? Ні, ні, це абсурд! Не можна навіть заїкатись про це нікому. Засміють! Єдиний вихід — іти далі, до кінця! Якщо це хвороба — свідомість його не витримає напруги безперервного фантазування. Треба довести його в перехресних запитаннях до межі неймовірного! Лише так можна спіймати його на непослідовності або на патологічності…»
Вона різко обернулася, поглянула на Променя. Він сидів непорушно, загорнувшись в свій синій халат, і розглядав квітку шипшини, як раніше. Відчувши погляд дівчини, підвів голову. І раптово запитав:
— Марія, для чого мене привели сюди?
Він вперше назвав її ім’я. Це було несподівано. Голос його був ніжним і сумним. А безодня очей вимагала правдивої відповіді.
— Це лікарня, — прямо сказала дівчина.
Він легко хитнув головою. Зітхнув.
— Я так і думав. Мене вважали хворим. Психічно неповноцінним. Я згадав свій досвід в нижчих світах. Мені зустрічались такі явища. І все ж таки дивно — наскільки люди в полоні інерції. Все, що не складається в їхній стандарт мислення, вважають патологічним, хворобливим. Це біда вашої планети…
«Що ж, багато де в чому він правий, — подумала Марія. — Але мені необхідно спіймати його». Раптом в її свідомості блиснула рятівна думка. Адже це коник більшості божевільних. Бог. Треба запитати в містичному аспекті. І вона несподівано і ніби непослідовно запитала:
— Послухай, Променю… Ти твердиш, що твоя країна — Всебуття. Отже, ти всюдисущий, всезнаючий, всемогутній? Цими атрибутами наділяли богів! Отже, ти бог?
Промінь вислухав запитання спокійно. І засміявся. Тихим, ніжним, як дзвіночок, сміхом. Він дивився на Марію так, ніби вона була дитиною. Потім він сказав:
— Яка ти наївна, Марія. Що таке «бог»? Історичне, еволюційне поняття. Боги виникають і зникають. Але є поняття вічне. Людина, чоловік, ману, мислитель. Майже всі мови вашої Землі зберегли суть поняття. А найкраще — ваша мова. Чоло-Вік. Вічний Розум. Я відчуваю, що ваша мова формувалася під впливом високих істот. Отже, людина творить богів і скидає їх. Вона проходить через Безмежність, посланець Єдиного Закону, дитя Великої Матері Природи, Єдиного Життя. Бог, боги, хоч і велика сила у ваших поняттях, але обмежена. Вони незмінні. А Людина — сила необмежена. Вона проходить сферу за сферою, коло за колом, і нема кінця її шляху. О Марія! Боги є фантастичні творчі сили, породжені думкою людини. Думка людини оформлює стихії простору в гігантів добра чи зла. А досягнувши наукового світогляду — руйнує їх! Але навіть зрозумівши це, зруйнувавши утвори своєї дитячої фантазії, людина все одно вигадує безліч проміжних сил, уже наукових богів. Та коли вона зрозуміє, що вона — єдина, тоді непотрібно буде легіонів богів. Людина буде все…
— Ти далеко зайшов, Променю, — сумно сказала Марія. — Твій світогляд стрункий, цікавий… але він для мене, наприклад, лише абстракція. Цікава, піднесена, романтична… але абстракція. Що дасть такий світогляд Землі? Чим допоможе людям? Як ти зв’яжеш воєдино вищі світи Всебуття і багатостраждальну Землю? Стан всерозуміння і наші мільйонноликі пошуки Істини?
— Я ждав цього запитання, — зрадів Промінь. — Сідай сюди, Маріє… Бачиш квітку?
— Бачу… Що ти хочеш сказати?
— Тобі подобається вона?
— Вона прекрасна…
— О, чуєш? Прекрасна. Ти сказала слово: краса. Що воно означає?
— Що означає? — розгубилась Марія. — Як тобі сказати… Ну, гарний, позитивний, приємний…
— Не повна відповідь, — сказав Промінь. — В самому слові є відповідь. Краса… красний… червоний… гарячий… активний… енергійний… такий, що найактивніше виявляє свою суть в завершенні…
— Найактивніше виявляє свою суть і негативне, огидне, — заперечила Марія.
— Ну то й що? — підхопив Промінь. — Але огидне негативне падає, розкладається. Воно не дає парості чи зерна для Безмежжя, воно засуджене на загибель, воно — не еволюційне! Отже, прекрасне — це те, що на своєму рівні повністю виявило свою еволюційну суть, завершило свої можливості. Це щодо істоти або рослини, речі. А щодо явищ, подій — то це стремління до еволюційного чи гармонійного поєднання, синтезу…
— Зажди, — знову озвалася Марія. — Ти забув моє запитання…
— Ні, не забув. Ти хотіла знати, як Земля чи планети, подібні до неї, можуть поєднатися з світом Всебуття? Ти не можеш уявити собі таку багатоликість форм воєдино?
— Так.
— Відповідь одна. Краса. Гармонія. Синтез. Ти знову хмуришся, Марія. Ти вважаєш, що це слова, за якими нема конкретного змісту. Це не так. Я поясню. Справа не в знищенні форм, о в зведенні всіх чинників Буття до єдності через красу, через гармонію. Чому люди відчувають нещастя, горе? Чому у вашому світі ллється кров і вмирають люди, чому я бачу гниття і розклад, стогін і сум? Тому, що у вашому світі не досягнута гармонія єдності. Речі, явища, тварини, люди протистоять одне одному, а не співпрацюють. А коли співпраця є — там зникає горе. Там панує радість. Там любов і краса. Але чи багато краси у вашому світі? Лише окремі оази, окремі джерела. І океан дисгармонії. Мелодія Світу розірвана на окремі ноти. Кожен звук окремо, кожна нота окремо не мають смислу. Тільки в гармонійному поєднанні вони створюють мелодію. Так і в житті. Ноти вашого буття, його елементи зібгані в дисгармонійних акордах. Лише деякі красиві — люди, музика, твори, будівлі, ідеї, пейзажі. Але весь світ загалом — конгломерат дисгармонійних поєднань. А треба прагнути до такого життя, де буде єдиний акорд, єдина мелодія, що об’єднає всі елементи світу…
